• slide1
  • slide2
  • slide3
  • slide4
  • jquery slider
  • slide6
1 2 3 4 5 6
slider html by WOWSlider.com v8.8
Контакти
welcome

Герб Олександрійського району

   Опис гербу Олександрійського району

«На синьому фоні зображений у русі срібний кінь із золотими гривою і копитами та повернутою вбік головою; на золотій відділеній лускоподібній основі — червоні лук і стріла, покладені в балку; у лівій золотій скошеній главі — червоний лапчастий (козацький) хрест.»

  Кінь

На гербі та в степах Олександрійщини

«Ой, коню, мій коню,
Де ж ті літа, де ж той час,
Як ми слави добували,
І як всюди знали нас?»

(Українська народна пісня)

Довгий час історію заснування Олександрійського (с. Лікарівка) кінного заводу пов’язували лише з командувачем 1-ї Кінної армії Семеном Будьоним. В комуністичні часи так, мабуть, було треба, бо кожна епоха творить своїх ідолів. Але в Україні коні водились і раніше. І гарні коні!

Відомості про розвиток скотарства на території сучасної України сягають ІV — VІ ст.до н.є. Батько історії Геродот згадує про скіфів-скотарів. За твердженнями відомого американського археолога Вальтера Суллівана «коні вперше були приручені в степах України за 4.350 років до народження Христа.» (1)

Як бачимо, не все в світі почалося з радянської влади, і не все з нею закінчилося. А почалося все, безумовно, з диких степових коней. Літописці називали їх «вътроногими конями». Їх табуни тисячі років були справжньою окрасою і символом українського степу, і вже тільки потім стали генетичною базою для виведення нових порід коней. Кінь здавна був помічником, трудівником та другом багатьох народів, що в різні часи населяли наш край. Це і племена, що жили в далеку від нас епоху бронзи, а потім — скіфи, сармати, гуни, печеніги, торки та половці. У язичницьких віруваннях кінь був символом Сонця, символізував зв’язок з поту стороннім світом.

Козаччина

Пройшли століття, і розводити коней продовжували вже козаки. Ми горді з того, що започатковано цю традицію було і на території нинішнього Олександрійського району, нашої малої Батьківщини. «Місцевість між Інгулом та Інгульцем відома була, крім усього, тим, що тут у запорожців були кінські заводи і заводи рогатої худоби» (2)

Козаки обрали саме цю місцевість не випадково. «Там сіна по коліно, свіжого пойла по стойло», — так в народі визначали природні умови на території, що належала до Вольностей запорозьких козаків.

На вільних харчах, серед степового вітру — викохала розкішна українська природа справжне диво, диких коней-тарпанів. Зустріч з тими конями, справляла належне враження на подорожніх. «Вони бігають з незбагненною швидкістю, принаймні удвоє швидше від доброго свійського коня.» — писав вже у XVIII столітті російський академік Самуіл Гмелін. Та чужоземців вражали не лише фізичні якості тих тварин. Українські степові коні мали дуже волелюбний характер.

«Спіймані в тенета живі дикі коні бігають з великим зусиллям і гинуть переважно через рік після втрати свободи…» (3)

Інший автор додає подробиць: «Вони або втечуть, або здохнуть, бо не можуть жити в неволі,- по степу бігати — оце так.» (4)

Тож нашим пращурам було в кого навчитися незалежності. Ті коні були частиною оточуючого середовища, невід’ємною частиною пейзажу. Кургани, рухливі хвилі ковили, тіні хмар, що біжать схилами балок, кінські табуни, що мчаться, та курява за ними… Дикі коні надавали динамізму класичному українському ландшафту, врівноваженому і гармонійному. Ще дітьми, спостерігаючи мінливу красу тих табунів, козак`и й коз`ачки назавжди засвоювали, що то за добро таке — воля. Справжня воля! «Мешканці України, які всі звалися козаками й пишалися цим ім’ям… високі на зріст, кремезні, вправні, щедрі, не цікавляться збагаченням, ревниві до своєї волі й зовсім не придатні носити ярмо. Вони не знають утоми, вперті і
хоробрі…» (5)

Знаменно, що кінь, зображений на гербі нашої Олександрійщини — вільний, незагнузданий! Добре, що там є і зброя… Це історичний відбиток найдинамічнішого, можливо, періоду нашої історії. У козака «бідного сиротини, чорна бурка — його сват, шабля й люлька — вся родина, сивий коник — його брат». Дійсно, коні запорожців були сиві, мишачої масті, невеликі на зріст, зате міцні, сильні, крепкі в ногах, витривалі в довгих походах, неперебірливі в їжі, дивно спокійні характером і напрочуд тямовиті. Довгий час дикі та приручені коні запорожців співіснували разом. Проявляли дикі коні гонор також обираючи собі пару. Ось як здійснювався природній відбір, внаслідок чого і з’являлися нові породи:
«Ото, бувало, їде кобилою чоловік по шляху, а дикі коні пасуться. То відразу дикий жеребець збіжить на могилу й нюхає, чим той чоловік їде, кобилою чи конем. Як почує, що кобила, то пиши, чоловіче, пропало: поб’є голоблі, поламає воза й захопить з собою кобилку. І скільки-то по тій дорозі коліс, ободів, голобель та драбин від возів валялося — усе це шкода диких жеребців.» (4)

Так, для господарства — шкода, але ж для нащадків — безцінний генетичний фонд. Збагатили його також численні нові види, що самі зайшли в Україну з близьких та далеких країв та країн. До того ж, запорозькі козаки, повертаючись з далеких військових походів, часто приводили з собою коней, захоплених як військовий трофей. В наших степах природі й людям було з чого вибирати, адже Україна, яка розкинулась на перехресті військових та торговельних шляхів, мала коників звідусіль. Крім того, коней купували, міняли і…, ну що ж, ніде правди діти, і крали. Обопільно. Татари, поляки, запорожці, росіяни… Один в одного. Такі часи тоді були, такі краї — прикордонні. Уявімо собі таку картину…

Дикі коні «ходять табунами по 50 — 60 (голів). Вони досить часто викликали у нас тривогу, оскільки ми їх здалеку приймали за татар». Яка ж то краса була! Хоча і тривожна краса… Далі Боплан продовжує: «… це дивне видовище, оскільки 80 тисяч татар ведуть понад 200 тисяч коней; не так густо дерев у лісі, як їхніх коней тоді в степу.» (6)

Стає зрозумілим, чому шлях, що йшов через всю Україну (в тому числі і Олександрійським районом) називався Чорним. Після проходу чи то козацького, чи то татарського війська — трава була витолочена копитами, а під час зупинок і випасена вщент…

Д.І. Яворницький наводить приклад про масштаби господарювання та майнового стану запорожців. Зокрема зазначає, що не було такого козака, який би не мав 10-20 коней. Що ж до кошових отаманів, то їх майновий стан «дещо» відрізнявся від простих козаків. Останній отаман Січі Петро Калнішевський під час тільки однієї торгівельної операції продав разом 14.000 коней. А у полковника Афанасія Ковпака татари якось під час набігу захопили 7000 коней.

Слава тих запорожських коней сягала як Східної, так і Західної Європи, а від того попит на них був дуже великий. Україна тих часів вигідно скористалась своїм географічним положенням на перетині торгівельних шляхів, і продавала коней всім своїм близьким і далеким сусідам: полякам, кримцям, туркам та росіянам.

«Самі запорожці дуже цінували своїх коней, і на знак своєї особливої поваги, іноді, дарували кращих коней гетьманам, панам в Україну і Польщу, вельможам і царям до Москви і Петербурга .» (6)

Пізніше військові поселенці Нової Сербії, російські військові та інші завойовники, нарешті, просто бандити — пересувались нашими землями теж не на джипах. Таким чином і їхні коні за декілька століть залишили певний слід в генетиці місцевих порід. За що їм наш уклін. ( Коням, коням…) Давні українці вважали коней «чистими тваринами». Кінь — частий герой народних пісень, фольклору.

6 травня — день Святого Юрія, покровителя коней. В цей день коні не працювали, селяни підрізали їм гриви і хвости, гарно годували.

Колгоспна доба

Розгром більшовиками індивідуальних селяських господарств, спричинений колективізацією, приніс занепад скотарства взагалі, а конярства зокрема.
Загальновідомо, що Голодомор крім знищення мільйонів людей, спричинив ще й масову загибель коней та спровокував селян на їх вимушений забій. У 1933 році залишилось ледве 41 % коней проти доколгоспних часів в Україні. Ось яка сумна динаміка тих змін. «Якщо у 1916 році в Україні було 5,5 млн. коней, то в:

1930 — 5,3 млн.
1933 — 2,6 млн.
1936 — 2,5 млн.
1938 — 2,9 млн.
1940 — 3,3 млн.» (8)

Поява тракторів, не є правдивою причиною зменшення поголів’я в 1933 році, а лише брехливим прикриттям більшовицького злочину. Бо тоді, за логікою колгоспного «благодєнствія», в 1940 році тракторів мало стати ще більше, а коней, відповідно менше. А ми ж бачимо повільне зростання кінського поголів’я. Таки потрібні були ті коні… І не тільки в армії. (Хоча в армії коней кормили краще ніж колгоспників в колгоспах.)

Початок

З історичної довідки відомо, що Олександрійський кінний завод № 174 було засновано одразу ж після голодомору, у 1933-1934 роках на базі зернорадгоспу «Індустрія». (9)
Перша його назва — Олександрійський військовий Кінний завод
№ 174. Його робітники навіть урочисто приймали військову присягу, і підпорядковувались Центральному управлінню Військових Кінних заводів. Про це свідчить опис документів за 1947 рік. У 1948 році кінзавод був переданий до Міністерства сільського господарства СРСР, а з 1949 року знаходився в підпорядкуванні Українського тресту кінних заводів.

Друга світова війна

Важка та героїчна доля випала працівникам кінзаводу в часи Другої світової війни. В останні дні липня 1941 року було евакуйоване полукровне відділення племінних тварин. Складніше було з цінними жеребцями, матками та молодняком. Раптова та довготривала мандрівка могла їм зашкодити. Але досвідчені табунники, конюхи, тренери та жокеї вивели весь цей живий скарб степами, над якими вже панувала німецька авіація. Вивели через Дніпропетровськ, на лівий берег Дніпра, скориставшись напівзруйнованими дніпровськими мостами, які і вдень і вночі бомбардувались. Далі наші коні рухались вже залізницею до Ростовської області, а потім, в зв’язку з поразками на фронтах, рушили пішим порядком ще далі, за Волгу, в Західний Казахстан. Після перелому у війні фронт покотився на Захід. Була звільнена від фашистів в грудні 1943 року і Олександрія. Кінзавод почали відновлювати негайно. В архівах є документи датовані 31 січня 1944 року. Це накази Управління Військовими кінними заводами. Зразу кінзавод був вкомплектований трофейними полукровними кобилами угорських порід Ноніус, Гідрон, Фуріозо. Крім того до заводу завезли і висококровних кобил з Бурят-Монгольського кінного заводу. Так олександрійці вже вкотре відродили традицію промислового розведення коней в нашому краї. На території заводу була збудована кузня з механічною майстернею, продовжувалось капітальне будівництво. У 1947 році тут вже було близько 400 коней, серед них 195 маток. Тоді ж було розпочато роботу по виведенню українського верхового коня, яка завершилась цілковитим успіхом.

Спорт

Коні цієї породи стали широко відомі у світі після перемоги Івана Кізімова на Олімпійських іграх у Мехіко в 1968 році. «Він виступив там на Іхорі, десятирічному коні з Олександрійського кінного заводу.» (10)

Той славетний Іхор, найкраще представив світові нову породну групу. Український верховий кінь — великий на зріст, гармонійного екстер’єру, легкий та вільний в рухах, надзвичайно слухняний. Це результат схрещування полукровок угорського походження з жеребцями тракененської та чистокровних порід. Важливу роль зіграли і своєрідні умови місцевого клімату, специфіка грунту та рослинності. Закріпила авторитет олександрйських селекціонерів і наступна олімпійська перемога. Іван Кізімов на Іхорі, Елена Петушкова на Попелі, Іван Каліта на Тарифі — стали золотою командою ХХ Олімпійських ігор у Мюнхені. «У 1980 році було взято на облік 38,4 тисячі українських верхових коней, в тому числі 3,9 чистопородних. Найбільш цінне поголів’я було на той час зосереджено в Олександрійському та Дніпропетровському кінних заводах.» (11)

За часи незалежності вдалося зберегти колектив та цінне поголів’я, як запоруку майбутнього процвітання цієї перспективної галузі господарства.

Кіномистецтво, бізнес та виховний потенціал

А вже в новому тисячолітті художній кінофільм «Дикий табун» відкрив Україні та державам СНД новий, інформаційно-виховний потенціал нашого кінзаводу. Зйомки фільму на кінзаводі в 2002 році здійснила кіностудія ??????? Фільм з успіхом демонструвався на кіно та телеекранах. Сподіваємось, що це тільки початок. Але треба не мріяти, а працювати. Городянам і селянам — разом. Дійсно, якщо об’єднати інтереси та інфраструктури міста і району, та прийняти спільну програму, наш край обов’язково стане туристично привабливим! Особливо це стосується зеленого сільського туризму, який в Олександрійському районі має гарні перспективи. Для цього в нас є спільна і багата база! Тут слід згадати Протопопівську «Скелю», олімпійського рівня басейн, унікальну трасу «Вербова Лоза», стадіон «Ніка», річки, ставки та водосховища, кургани, гарний клімат… Переобладнавши існуючі, та збудувавши нові готелі, в тому числі і в сільській місцевості, можна і гостей запрошувати звідусіль. Треба не тільки іноземцям розповісти, а й самім нарешті зрозуміти, на якій чудовій та багатій землі ми живемо.

Про виховний потенціал Олександрійського кінзаводу годі й говорити. Загальовідомо, що спілкування з тваринами дає надзвичайний лікувальний єфект, зокрема при психічних розладах, ДЦП (дитячому церебральному паралічу), асоціальній поведінці і т.д.. Дитина, якій підкоряється велична тварина, сповнюється віри в себе, і якщо не долає повністю свою хворобу, то завжди покращує стан свого здоров’я та переборює безліч комплексів меншовартості. До речі, програма «Шкільний автобус», на місцевому рівні, може працювати в обидві сторони, реалізуючі не тільки підвіз дітей з віддалених сіл до сільських шкіл та Олександрії, а й підвіз міських дітей до сільських «освітньо-виховних-ігрових комплексів». Ігри в ковбоїв, індіанців, мушкетерів, козаків, причому не комп’ютерні, а справжні — стануть реальністю в житті багатьох дітей та підлітків. А чому б і не дорослих? Хіба можна їх цього позбавляти?

Легенди та реалії нашого козацького краю, чарівна природа — це скарб, що дістався нам від предків. І ми його повинні не тільки зберегти, але й примножити!

І пам’ятаймо про наш герб. Адже кінь на ньому — нескорений, вільний! А воля — то найвище благо.

Список використаної літератури

1. Лепеха Т.В. Українознавство. — К., Видавничий центр «Просвіта», 2005

2. Зуев В. Путешественние записки.- СПб, 1787

3. Гмелин С. Путешествие от Петербурга до Черкас. — СПб., 1771

4. Эварницкий Д. Запорожье в остатках старины и преданиях народа. — СПб., 1888

5. Жан-Бенуа Шерер. Літопис Малоросії, або історія козаків-запорожців… Київ. «Український письменник.» 1994

6. Боплан Г.Л. де Опис України… — К.,1990

7. Скальковский,История Новой Сечи, Одесса, 1885

8. Енциклопедія українознавства. — Київ, 1995

9. Историческая справка Александрийского конного завода № 174 Александрийского района, с. Лекаревка. — Александрийский районный архив., фонд № 6734

10. Бобылев И. Ф. Ветер в гриве. — Москва, «Планета», 1976

11. Барминцев Ю.Н. Кожевников Е.В. Коневодство в СССР.-Москва, «Колос», 1983

                     
                        
                        «Городской курьер», № 46, 13.11.2008

Залишити відповідь