• slide1
  • slide2
  • slide3
  • slide4
  • jquery slider
  • slide6
1 2 3 4 5 6
slider html by WOWSlider.com v8.8
Контакти
welcome

Млини, млинки, млинці

Ми на ланах своїх родючих
Стікали потом і слізьми,
А деспот голодом нас мучив.
Ми є,
Були.
І будем ми.
Андрій Легіт

Неспростовна сила документа. Розумієш це, коли до рук потрапляє предмет, що «говорить». Треба лише до нього прислухатися. Піонерський прапор і печатка політвідділу «совєцької» доби вже були «героями» наших розповідей. Але то були предмети промислового виробництва. Сьогоднішня розповідь про саморобні речі і вчинки.

Цей предмет походить з села Попельнастого. Він німий свідок Голодомору 32-33 років. Ручний млинок, ручна крупорушка, так його називають місцеві жителі. Млинок зберігався майже 60 років в сім`ї Беседи Миколи Васильовича, ХХХХ р.н. а потім — Яремчука Леоніда Васильовича, який його і оприлюднив.

Конструкція пристрою дуже проста. Між двома дерев`яними брусками непорушно затиснута металева трубка з отвором для засипання зерна. Всередині більшої трубки, за допомогою ручки, обертається вал з насічками. Отже зерно, потрапивши в проміжок між двома металевими поверхнями, рушиться на крупу (тому й крупорушкою зветься!) Розміри млинка 210 Х 110 Х 110 мм. За один раз всипати в нього можна — хіба що з півжменьки зерна…Не на хліб, на якесь вариво, бо молов він дуже грубо. Що можна було зварити з тої дерті? Якщо то була пшениця, жито, ячмінь чи овес — то варили кашу, кандьор, баланду. Але де те зерно було взяти? Тому селяни мололи лободу й перекотиполе, кору з дерев та жолуді, сухий акацієвий цвіт та… чого тільки тоді не їли. Скільки ж людей цей млинок врятував від голодної смерті! Тому й берегли його стільки років.

Злочинна влада позбавила українських селян права мати і переробляти зерно, що ними ж, селянами, вирощувалось. Зерно і млини були конфісковані. Як бачимо, це викликало не тільки сльози і розпач, але й опір людей. Таємне виготовлення і використання пристроїв, подібних до цього ручного млинка, стало відповіддю народу на тиск влади.

Та хіба Попельнасте виняток? Подібні нелюдські умови комуністична влада створила по всій Україні. І відповідь була скрізь однакова. Ось свідчення з Чернігівської, Черкаської, Вінницької, та Хмельницької областей.

Пилипенко Катерина Степанівна, 1912 р.н. «Індивідуальний помол зерна заборонявся. Люди самі робили драчки з осколків чавунків, каміння й дерева.» (с.229) *

Каюк (Синяк) Агрипіна Денисівна, 1909 р.н. «Люди їли товчену кору, яку мололи на жорнах. На жорнах не дозволяли молоти хліб, якщо знаходили жорна, то їх розбивали.» (с.191) *

Сандул Іван Федорович, 1921 р.н. «Крім викачки хліба, ця банда ще й полювала за жорнами. Спершу було оголошено, що хто має жорна, мусить здати їх у сільраду. Чи здавав хто чи не здавав, але почали ходити по хатах і бити їх (жорна).» (с.274) *

Пацірук Лідія Миколаївна, 1919 р.н. «Згадався мені ще один «радикальний захід» влади. Була створена комісія, яка ходила по селу з ломом, розбиваючи у людей жорна, щоб у них не було чим молоти зерно і тоді вони все його поздають. Жорна були не в кожного, їх позичали, то ж знали, у кого вони є. У моєї бабуні теж розбили жорна, верхній камінь на три куски, а нижній на декілька. Вона плакала, просила не бити, не послухали. Потім вона верхній камінь стягнула металевим обручем, а нижній склеїла житнім тістом і глиною з піском. Коли все засохло, ще можна було на тих жорнах молоти зерно на крупу, але змолоти на борошно вже було неможливо.» (с.180) *

Воістину: «Голь на выдумки хитра!» А яка промовиста народна назва: «ручний млинок». Зменьшувально-пестлива форма цього слова багато про що говорить. Так само як і словосполучення: «смачні млинці». (Млинці, а не оладьи!) Хай з лободи, та все одно — млинці!

Отже робили ручний млинок. Маленький, але власний. Домашній, незалежний.! (Своєрідна селянська автономка!) завжди під руками. Такий, якими раніше були великі млини, поки їх не розлучили з власниками. А власників і вітряків у Попельнастому було багато.

За свідченням Данилка Павла Юхимовича, 1928 р.н., млин був «…високий-привисокий, тоді здавалося — до самого Сонця. За допомогою довжелезного дрючка вітряк розвертали крилами на вітер. Млин був дерев,яний у «Зорі», 3 — бригада с. Попельнастого. Чотирі крила, сірий, дощами обмитий» ****

Як згадують інші старожили, млини височіли на багатьох пагорбах. Та хіба тільки в Попельнастому? Вітряк завжди був окрасою класичного українського пейзажу, особливо у ХVІІІ -ХІХ століттях.

Для степової зони, де традиційно панували горизонталі, лиш вітряки та церкви з їх дзвіницями — були вертикальними домінантами ландшафту. Перстами, що вказують на Небо. Оберти крил та оберти жорновів — яскравий символ одвічного кругообігу життя!

Мотив «вітряка» поширений в українській народній орнаментиці. Він використовувався у вишивці, різьбленні по дереву, малюнках, розписах писанок і т.д. На роздоріжжях поблизу вітряків в давнину замовляли пропасницю. «Щепки з вітрякового крила додавали до ліків. Не виключено, що тут відігравала роль і християнська символіка крила, пов`язана з високою, божественою діяльністю.» ***

Похід чи поїздка до млина (в наших степах найчастіше до вітряка) завжди був Подією. Вітряк, наближений до Сонця і Неба, сприймався як Храм, що увінчував собою не тільки високий пагорб, а й цілий рік важкої хліборобської праці. Млини — не тільки споруда, це явище суспільного життя. Млини та територія поблизу них, так само як і церква, ярмарок — були місцем спілкування, своєрідними клубами. Тут люди обмінювались новинами, укладали угоди, призначали зустрічі та побачення, жартували …

А скільки естетичної радості дарували вітряки! Вони найчастіше були за селом, на високому і відкритому місці. Вільний вітер… Вітер з волі. Та й огляд був аж до обрію! Вітряки і храми — кликали в Небо. Вітряки — це втілена мрія про небо й політ. А скільки щастя млини давали дітям! Поїздка на млин — це не тупцювання з мішком в очікування їжі.

Жителька с. Попельнастого Білик Параска Олександрівна, і в свої 86 років, з радістю пригадує, як ще дівчинкою бігала кататися на крилах вітряка з сусідськими дітьми.

«Скільки себе пам`ятаю — вітряк існував завжди. Мельником був Гарагуля Іван. Дід брав мене з собою і це було, як на свято. Мав млин чотири вітрила. Хлопці були сміливіші, то трималися за крила довше, і крила несли їх високо, наче на небо. Ми ж, дівчата, чіплялися і стрибали низенько. Хтось там і руку зламав…Та хлопці не боялися.» ****

До речі, місце про яке йдеться, добре відоме рибалкам всбого району. Під тими пагорбами зараз ставок під назвою «Штани». Це 5-та бригада с. Попельнастого.

З захопленням «літав» у дитинстві на вітрякових крилах і конях Павло Юхимович. До і після війни житель Попельнастого, з 1962 по 1993 рік — директор Андріївської школи.

«Вдень їдемо коней напувать — мимо млина вниз до річки. Скупаємося разом з ними та й назад, в степ. Знов повз млин проїзджаєм. Буває причепишся до крила, балувались…» ****

Вітряк, як і церква, був дороговказом і орієнтиром. Перше, що бачили люди повертаючись додому, і останнє, що бачили, прощаючись з селом, це помах вітрякового крила-долоні, або церковні маківки.

На вітряках, як і на куполах храму, з`являлися найперші сонячні промені. Як на вершинах гір. В селі, понад Сухим Омельником була ще ніч, сутінки, а на ВЕРШИНАХ — вже ранок. Так само й коли вечоріло. Село вже огортали сутінки, а на млинах й на церкві ще ясніло сонечко. Церкви і вітряки подовжували Світловий день. Невипадково так співзвучні корені цих слів Світ-Свят. Та Україна, яка могла бути Світом Свят (не праздников!) була штучно занурена в Ніч.

Людей із «звьоздами на фуражках» дуже дратували непорушні хрести на церквах, та вічні вітрякові хрести-крила, що велично оберталися у небі. Крила й викликали найбільшу лють. Перш за все людські. Саме їх і хотіла зламати тоталітарна влада, позбавивши простих людей власності та засобів до існування.

Щоб вижити, люди мусили ховатися під землю, в темний льох, з примітивним знаряддям, щоб змолоти собі бур`яну на їжу. Та й за тими людьми з їх знаряддям — йшло справжнє полювання. «Після роботи всі ці прилади розбирали на частини й розкидали у різні кутки дворища, щоб не знайшли активісти.» **

Здавалося, що люди повернулися до кам`яної доби. Тут вже не до зльотів духу. «Не до жиру, быть бы живу.» Землянки, палки-копалки, зернотерки… Не тільки жителі Попельнастого, мільйони чесних хліборобів разом з дітьми полювали на горобців-мишей-котів-собак-їжаків-ховрашків-жаб. Збирали мушлі (ракушки), мерзлі корінці, бурьяни, падло (падаль)… Здавалося, що всі зійшли на тваринний рівень, рятуючи тільки тіло.

Та не хлібом єдиним, живе людина. Наш волелюбний народ ніколи не корився — ні царським, ні сталінським, ні гітлерівським зайдам. В той жахливий час люди все ж намагались врятувати й душу. Історія про порятунок ікон з місцевої церкви — тема нашої наступної розповіді.

* Український голокост 1932-1933: Свідчення тих, хто вижив: У 3 т./ За ред. О. Ю.Мицика. — 2003, Т.2

** «Слово Просвіти», № 13, 2008 р., с.11

*** Селівачов М.Р. Лексикон української орнаментика. — К.:Редакція вісника «Ант»; Ніжин: ТОВ «Видавництво «Аспект-Поліграф», 2005.

**** Спогади жителів с. Попельнасте., архів автора.

«Городской курьер», № 43, 23.10.2008

Залишити відповідь