Без рубрики

Походження назв

Курган — відоме і широковживане слово. З тюркської перейшло в деякі індоєвропейські мови. Первинне значення (в тюркській мові кургамак,— казахське корган) — «укріплення». Афганське курган — також «укріплення, фортеця». В польській, чешській та словацьких мовах, а також у болгар kurhan — «могила». Найбільше значень слово курган має в українській та російських мовах. Це і фортеця, і могильний насип/бугор, сопка, вершина. На курганах та поблизу них половці встановлювали свої кам’яні скульптури.

Половці називали ці скульптури «балбалами», що в перекладі з тюркської і означає — ідоли. Іранці звали їх «палван» — богатир, атлет. Літописці Давньої Руси передавали це слово як «балбал», або «болван». «Тьмутараканський болван» згадується в «Слові про Ігоревів полк». Прості ж люди, вслухаючись в незвичне слово «бал-бал», відтворювали його як «ба-ба». Таким чином словом «баба»почали називати всі кам’яні скульптури, незалежно від статі людини, яку було зображено. Яворницький повідомляв, що в Україні довгий час, аж до ХVІІІ ст. побутували такі назви кам’яних статуй, як «мамаї» та «Мар’їні камені».

Історія створення та авторство

Матеріали розкопок ( 60-70 рр. ХХ ст.) поблизу сел Олександрійського району — Головківки, Войнівки, Звенигородки та Протопопівки — займають сотні надрукованих, але малодоступних матеріалів в науковій літературі. Дослідники, вивчаючи давні поховання, встановили, що кургани насипали спочатку племена, що жили в далеку від нас эпоху бронзи, а потім — скіфи, сармати, гуни, печеніги, торки та половці. Чим більший курган, тим родовитіший і багатший був похований в ньому. В козацькі часи відомі так звані «роблені могили», які зводили як межові знаки на кордоні та спостережні пункти.

Більшість курганів містить в собі декілька поховань. Так зване головне поховання— найбільш давнє, і наступні, які називають — впускними. Нерідко в одному кургані їх налічують до 10 і більше. Скіфські, кімерійські, сарматські… Буває, що могили сусідствують, іноді навіть накладаються одна на одну… Давнім людям не було відомо те, що стає зрозумілим археологам при повному обстеженні кургану. Давні люди ховали своїх померлих у вже існуючих курганах, як в найбільш помітних в степах місцях, що було необхідне для вшанування предків. При цьому інтервал між похованнями міг бути як в сотні, так і в десятки тисяч років. Деякі кургани неодноразово досипалися.

Аналізуючи зібрану Дмитром Івановичем Яворницьким колекцію давніх кам’яних скульптур, (Дніпропетровський історичний музей, близько 80 примірників), вчені підкреслюють перш за все їх хронологічне і культурне розмаїття.

Це чотирі антропоморфні стели доби неоліту (ІІІ тис. до н.е.), дві скіфські статуї (VI — IV ст. до н. е.), та шістдесят половецьких скульптур (ХІ — ХІІІ ст.) Значна частина останніх потрапила до музею ( про це є документальні свідчення) саме з курганів Катеринославської губернії, тож і з наших, олександрійських степів.

Розміри та матеріал

Матеріалом, з якого виготовлялись «кам’яні баби», був сірий, білий та жовтий пісковик, білий вапняк та вапняк-ракушняк, зрідка — граніт. Їх поверхня найчастіше вкрита мохом, постраждала від вивітрювання та атмосферних опадів. Переважна ж більшість скульптур створена з різних сортів пісковика. Що стосується величини, то в колекції Дніпропетровського історичного музею — розміричоловічих скульптур такі:

найбільша висота — 2760 мм, ширина — 700 мм, товщина — 510 мм Найбільші розміри жіночих: висота — 2980 мм, ширина — 670 мм, товщина — 460 мм.

Скульптур нижче за 1250 мм в колекції немає. Висота ж більшості коливається близько 1500 мм.

Половці

Так їх називали наші літописці, араби та перси — кіпчаками, візантійці та західні автори — команами.

Половці з’явилися поблизу кордонів Давньої Руси в середині ІХ століття, перекочувавши сюди з казахстанських степів. За короткий час вони завоювали простори від Волги до Дунаю, від гір Кавказу і приморських кримських міст до Сули та витоків Дону. І всюди на цій велетенській території вони залишили кургани, курганні могильники та значну кількість кам’яних статуй. Це були родові поминально-поховальні святилища. Але якщо на Алтаї та в Середній Азії відомі тільки зображення чоловіків-воїнів, то в українських степах є і жіночі.

Воїни зображувались зі зброєю: шаблями, луками, колчанами для стріл. Жінки в багатому одязі, з прикрасами, в капелюхах, з люстерками і гаманцями біля поясу. Половці встановлювали іх на честь прародичів, воїнів-предків, та їх жінок — тим, хто подарував життя, благополуччя, родючість. Ці статуї перетворювались на своєрідні жертовники. Кожний кочовник, що їхав повз них, мав принести жетрву. Про цей звичай писав ще у ХІІ столітті великий азрбайджанський поет Нізамі:

И приходят кипчаков сюда племена
И пред идолом гнется кипчаков спина…
Всадник медлит пред ними, и, коня придержав,
Он стрелу, наклоняясь, вонзает меж трав.
Знает каждый пастух, прогоняющий стадо,
Что оставить овцу перед идолом надо.

Еволюція сприйняття

До XVІІ століття кам’яні баби стояли на всіх помітних в українських степах місцях, на відомих шляхах та їх розгалуженнях. Близько трьох віків ці кам’яні велетні вражали уяву як чужоземців, так і місцевих подорожніх своїм величавим спокоєм. Ще в середині ХІХ століття тільки в Катеринославській губернії (сучасна Дніпропетровська обл.) їх налічувалося — 428, а всього в південих степах Росії було відомо 649 кам’яних скульптур.

Але в кінці ХІХ — на початку ХХ століть ставлення до них кардинально змінилося. Селяни почали використовувати давні статуї як будівельний матеріал, а пани — прикрашати ними парки своїх маєтків. Майже всі «кам’яні баби» були переміщені зі своїх первісних місць. Вони використовувались як межові знаки, кутові опори в житлових та господарських спорудах, як стовби в огорожах, або як точила для сап, сокир та ножів. Внаслідок цього багато дрібних деталей в зображеннях втрачено назавжди. Більшість з могил-курганів були неодноразово пограбовані ще в давнину.

«Якісь дядьки, кудлаті, з клумаками,
В гробницях будуть чиркать сірниками,
Повзти на пузі в повній темноті,
З кісток зривати бляшки золоті…»

Ліна Костенко

В сучасну добу до давніх курганних та підкурганних поховань додалися оборонні та технічні споруди (геодезичні знаки), а також могили померлих та загиблих в ХІХ та ХХ ст. На більшості курганів під час Другої світової війни були обладнані спостережні та командні пункти та вогневі точки. Таким чином кургани продовжують накопичувати і зберігати в собі сліди минулих історичних подій. На территорії Кіровоградської області налічується більше п’яти тисяч археологічних пам’яток — поселень та городищ, курганів та грунтових могильників різних епох та культур від давнього кам’яного віку ( близько 100 тис. років до н.е. ) до эпохи середньовіччя (ХV-ХVI ст.) Лише незначна частина цих пам’яток (не більше 10%)досліджені.

Список використаної літератури

1. Городцов В.А. Результаты археологических исследований в Бахмутском уезде Екатеринославской губернии, 1903 г.- в кн.: Труды ХІІ археологического съезда, т. І М., 1905.

2. Забелин И.Е. История русской жизни. М., 1876.

3. Записки Одесского об-ва истории и древностей, т, ХХХІІ, Одесса, 1915.

4. Древняя история Днепровского правобережья. Сборник научных статей. Кировоград, 1988.

5. Крилова Л.П. Археологічні розкопки стародавніх курганів на Криворіжжі в 1964-1965 р.р. — В кн.: Наш край. Дн-ськ, 1971.

6. Курганы верховьев Ингульца. Кировоград, 1983, 1984.

7. Мурзаев Э.М. Словарь народных географических терминов. — М., «Мысль», 1984.

8. Низами. Пять поэм. М.,1968.

9. Плетнева С.А. Печенеги, торки и половцы в южнорусских степях.- В сб.: Материалы и исследования по археологии СССР, № 62, 1958.

10. Пискарев А.И. О местонахождении каменных баб в России. — В кн.: Записки российского археологического общества. Т. ІІІ . М., 1851.

11. Уварова А.С. Сведения о каменных бабах.- В кн.: Труды археологического съезда, т.ІІ М.,1889.

12. Формозов А.А. О древнейших антропоморфных стелах Северного Причерноморья.- «Советская этнография», 1965, № 6.

13. Федоров-Давыдов Г.А. Кочевники Восточной Европы под властью Золотой Орды. М., 1966.

14. Чурилова Л.М. Кам’яні баби. (?)

15. Щепинський А.О. Антропоморфні стели Північного Причорномор’я.- «Археологія», 1973, № 4.

16. Яворницкий Д.И. Каменные бабы. — «Исторический весник»,1890, СПб., т. ХІ.

Ми на ланах своїх родючих
Стікали потом і слізьми,
А деспот голодом нас мучив.
Ми є,
Були.
І будем ми.

Андрій Легіт

Неспростовна сила документа. Розумієш це, коли до рук потрапляє предмет, що «говорить». Треба лише до нього прислухатися. Піонерський прапор і печатка політвідділу «совєцької» доби вже були «героями» наших розповідей. Але то були предмети промислового виробництва. Сьогоднішня розповідь про саморобні речі і вчинки.

Цей предмет походить з села Попельнастого. Він німий свідок Голодомору 32-33 років. Ручний млинок, ручна крупорушка, так його називають місцеві жителі. Млинок зберігався майже 60 років в сім`ї Беседи Миколи Васильовича, ХХХХ р.н. а потім — Яремчука Леоніда Васильовича, який його і оприлюднив.

Конструкція пристрою дуже проста. Між двома дерев`яними брусками непорушно затиснута металева трубка з отвором для засипання зерна. Всередині більшої трубки, за допомогою ручки, обертається вал з насічками. Отже зерно, потрапивши в проміжок між двома металевими поверхнями, рушиться на крупу (тому й крупорушкою зветься!) Розміри млинка 210 Х 110 Х 110 мм. За один раз всипати в нього можна — хіба що з півжменьки зерна…Не на хліб, на якесь вариво, бо молов він дуже грубо. Що можна було зварити з тої дерті? Якщо то була пшениця, жито, ячмінь чи овес — то варили кашу, кандьор, баланду. Але де те зерно було взяти? Тому селяни мололи лободу й перекотиполе, кору з дерев та жолуді, сухий акацієвий цвіт та… чого тільки тоді не їли. Скільки ж людей цей млинок врятував від голодної смерті! Тому й берегли його стільки років.

Злочинна влада позбавила українських селян права мати і переробляти зерно, що ними ж, селянами, вирощувалось. Зерно і млини були конфісковані. Як бачимо, це викликало не тільки сльози і розпач, але й опір людей. Таємне виготовлення і використання пристроїв, подібних до цього ручного млинка, стало відповіддю народу на тиск влади.

Та хіба Попельнасте виняток? Подібні нелюдські умови комуністична влада створила по всій Україні. І відповідь була скрізь однакова. Ось свідчення з Чернігівської, Черкаської, Вінницької, та Хмельницької областей.

Пилипенко Катерина Степанівна, 1912 р.н. «Індивідуальний помол зерна заборонявся. Люди самі робили драчки з осколків чавунків, каміння й дерева.» (с.229) *

Каюк (Синяк) Агрипіна Денисівна, 1909 р.н. «Люди їли товчену кору, яку мололи на жорнах. На жорнах не дозволяли молоти хліб, якщо знаходили жорна, то їх розбивали.» (с.191) *

Сандул Іван Федорович, 1921 р.н. «Крім викачки хліба, ця банда ще й полювала за жорнами. Спершу було оголошено, що хто має жорна, мусить здати їх у сільраду. Чи здавав хто чи не здавав, але почали ходити по хатах і бити їх (жорна).» (с.274) *

Пацірук Лідія Миколаївна, 1919 р.н. «Згадався мені ще один «радикальний захід» влади. Була створена комісія, яка ходила по селу з ломом, розбиваючи у людей жорна, щоб у них не було чим молоти зерно і тоді вони все його поздають. Жорна були не в кожного, їх позичали, то ж знали, у кого вони є. У моєї бабуні теж розбили жорна, верхній камінь на три куски, а нижній на декілька. Вона плакала, просила не бити, не послухали. Потім вона верхній камінь стягнула металевим обручем, а нижній склеїла житнім тістом і глиною з піском. Коли все засохло, ще можна було на тих жорнах молоти зерно на крупу, але змолоти на борошно вже було неможливо.» (с.180) *

Воістину: «Голь на выдумки хитра!» А яка промовиста народна назва: «ручний млинок». Зменьшувально-пестлива форма цього слова багато про що говорить. Так само як і словосполучення: «смачні млинці». (Млинці, а не оладьи!) Хай з лободи, та все одно — млинці!

Отже робили ручний млинок. Маленький, але власний. Домашній, незалежний.! (Своєрідна селянська автономка!) завжди під руками. Такий, якими раніше були великі млини, поки їх не розлучили з власниками. А власників і вітряків у Попельнастому було багато.

За свідченням Данилка Павла Юхимовича, 1928 р.н., млин був «…високий-привисокий, тоді здавалося — до самого Сонця. За допомогою довжелезного дрючка вітряк розвертали крилами на вітер. Млин був дерев,яний у «Зорі», 3 — бригада с. Попельнастого. Чотирі крила, сірий, дощами обмитий» ****

Як згадують інші старожили, млини височіли на багатьох пагорбах. Та хіба тільки в Попельнастому? Вітряк завжди був окрасою класичного українського пейзажу, особливо у ХVІІІ -ХІХ століттях.

Для степової зони, де традиційно панували горизонталі, лиш вітряки та церкви з їх дзвіницями — були вертикальними домінантами ландшафту. Перстами, що вказують на Небо. Оберти крил та оберти жорновів — яскравий символ одвічного кругообігу життя!

Мотив «вітряка» поширений в українській народній орнаментиці. Він використовувався у вишивці, різьбленні по дереву, малюнках, розписах писанок і т.д. На роздоріжжях поблизу вітряків в давнину замовляли пропасницю. «Щепки з вітрякового крила додавали до ліків. Не виключено, що тут відігравала роль і християнська символіка крила, пов`язана з високою, божественою діяльністю.» ***

Похід чи поїздка до млина (в наших степах найчастіше до вітряка) завжди був Подією. Вітряк, наближений до Сонця і Неба, сприймався як Храм, що увінчував собою не тільки високий пагорб, а й цілий рік важкої хліборобської праці. Млини — не тільки споруда, це явище суспільного життя. Млини та територія поблизу них, так само як і церква, ярмарок — були місцем спілкування, своєрідними клубами. Тут люди обмінювались новинами, укладали угоди, призначали зустрічі та побачення, жартували …

А скільки естетичної радості дарували вітряки! Вони найчастіше були за селом, на високому і відкритому місці. Вільний вітер… Вітер з волі. Та й огляд був аж до обрію! Вітряки і храми — кликали в Небо. Вітряки — це втілена мрія про небо й політ. А скільки щастя млини давали дітям! Поїздка на млин — це не тупцювання з мішком в очікування їжі.

Жителька с. Попельнастого Білик Параска Олександрівна, і в свої 86 років, з радістю пригадує, як ще дівчинкою бігала кататися на крилах вітряка з сусідськими дітьми.

«Скільки себе пам`ятаю — вітряк існував завжди. Мельником був Гарагуля Іван. Дід брав мене з собою і це було, як на свято. Мав млин чотири вітрила. Хлопці були сміливіші, то трималися за крила довше, і крила несли їх високо, наче на небо. Ми ж, дівчата, чіплялися і стрибали низенько. Хтось там і руку зламав…Та хлопці не боялися.» ****

До речі, місце про яке йдеться, добре відоме рибалкам всбого району. Під тими пагорбами зараз ставок під назвою «Штани». Це 5-та бригада с. Попельнастого.

З захопленням «літав» у дитинстві на вітрякових крилах і конях Павло Юхимович. До і після війни житель Попельнастого, з 1962 по 1993 рік — директор Андріївської школи.

«Вдень їдемо коней напувать — мимо млина вниз до річки. Скупаємося разом з ними та й назад, в степ. Знов повз млин проїзджаєм. Буває причепишся до крила, балувались…» ****

Вітряк, як і церква, був дороговказом і орієнтиром. Перше, що бачили люди повертаючись додому, і останнє, що бачили, прощаючись з селом, це помах вітрякового крила-долоні, або церковні маківки.

На вітряках, як і на куполах храму, з`являлися найперші сонячні промені. Як на вершинах гір. В селі, понад Сухим Омельником була ще ніч, сутінки, а на ВЕРШИНАХ — вже ранок. Так само й коли вечоріло. Село вже огортали сутінки, а на млинах й на церкві ще ясніло сонечко. Церкви і вітряки подовжували Світловий день. Невипадково так співзвучні корені цих слів Світ-Свят. Та Україна, яка могла бути Світом Свят (не праздников!) була штучно занурена в Ніч.

Людей із «звьоздами на фуражках» дуже дратували непорушні хрести на церквах, та вічні вітрякові хрести-крила, що велично оберталися у небі. Крила й викликали найбільшу лють. Перш за все людські. Саме їх і хотіла зламати тоталітарна влада, позбавивши простих людей власності та засобів до існування.

Щоб вижити, люди мусили ховатися під землю, в темний льох, з примітивним знаряддям, щоб змолоти собі бур`яну на їжу. Та й за тими людьми з їх знаряддям — йшло справжнє полювання. «Після роботи всі ці прилади розбирали на частини й розкидали у різні кутки дворища, щоб не знайшли активісти.» **

Здавалося, що люди повернулися до кам`яної доби. Тут вже не до зльотів духу. «Не до жиру, быть бы живу.» Землянки, палки-копалки, зернотерки… Не тільки жителі Попельнастого, мільйони чесних хліборобів разом з дітьми полювали на горобців-мишей-котів-собак-їжаків-ховрашків-жаб. Збирали мушлі (ракушки), мерзлі корінці, бурьяни, падло (падаль)… Здавалося, що всі зійшли на тваринний рівень, рятуючи тільки тіло.

Та не хлібом єдиним, живе людина. Наш волелюбний народ ніколи не корився — ні царським, ні сталінським, ні гітлерівським зайдам. В той жахливий час люди все ж намагались врятувати й душу. Історія про порятунок ікон з місцевої церкви — тема нашої наступної розповіді.

* Український голокост 1932-1933: Свідчення тих, хто вижив: У 3 т./ За ред. О. Ю.Мицика. — 2003, Т.2

** «Слово Просвіти», № 13, 2008 р., с.11

*** Селівачов М.Р. Лексикон української орнаментика. — К.:Редакція вісника «Ант»; Ніжин: ТОВ «Видавництво «Аспект-Поліграф», 2005.

**** Спогади жителів с. Попельнасте., архів автора.

Неспростовна сила документа. Розумієш це, коли до рук потрапляє предмет, що «говорить». Треба лише до нього прислухатися. То можуть бути листи остарбайтерів, чи залишки посуду з «кулацького» смітника, прапори і печатки «совєцької» доби, або військове спорядження гітлерівської армії… Байдуже! Кращого підручника історії не знайдеш. Сьогодні ми перегорнемо ще одну з його сторінок.

Почнемо з прапора піонерської дружини. Дякувати Богу, він зберігся. І зберіг для нас реальні відбитки не тільки свого часу, а й стан душі тих, хто його носив, під ним стояв, йому присягав.

Той прапор… То є багата штука! Зшитий з двох полотнищ особливого «набивного шовку», він був прикрашений бахромою, плетеними шнурами з важкими китицями, і оздоблений вишитим малюнком та написом, «під золото».

Коли його виносили — стояли струнко! Стандартний прапор, один з тих, що випускались до ХХ з`їзду Комуністичної партії. Напис був таким: » к борьбе за дело Ленина-Сталина будь готов!» Довгий час, майже 30 років, це були нероз`ємні імена-поняття-символи. Своєрідні обереги, якщо хочете.

Та після закритої доповіді М.Хрущова, щодо культу особи Сталіна, зображення, книги та пам`ятники Сталіну раптово почали зникати або змінюватися за одну ніч. Гіпсових, паперових і бронзових сталінів-беріїв-маленкових укрила штучна хвиля забуття, дбайливо організована (таки ж рідною!) Комуністичною партією. Ім`я вчорашнього бога не можна було згадувати, але й забути було «нізззя»! Так і жили, з іменем старого-страшного бога в серці, і з іменем нового-смішного на вустах.

Старожили Олександрії добре пам`ятають подвійний пам`ятник біля другої школи. На постаменті, в кріслах, що стояли звернуті один до одного, вели «мудру розмову» І.Сталін і М. Горький. Раптово Сталін «підвівсь і кудись вийшов», а Горький, нахилений в порожнечу, продовжував щось пояснювати залишкам сталінового крісла. Так і простояв той «горький» і асимметричний монумент до 70-х років. По тому постаменту лазило не одне покоління олександрійців, тож пам`ятаєм…

В той самий час, по всіх школах (і нешколах!) з прапорів спорювали «золоті нитки», що утворювали слово «Сталін». Спорювали обережно і дбайливо, щоб не пошкодити сам прапор. Бо то є «прапор, то святе»! Сподівалися, що ніхто не побачить! Звісна річ, за одну ніч — нових прапорів не наробиш! Метушилося начальство… Змінювали офіційні бланки установ та організацій, назви вулиць, колгоспів, пароплавів… Важко собі уявити почуття людей, що шкребли таблички з назвами, знімали портрети, вирізали сторінки, демонтували пам`ятники, виносили книжки, вивозили старі «ікони»… А на ранок, дорослі та діти дивились на ці спотворені предмети і старанно удавали, ніби нічого не сталося і все — «так, як і було».

Навряд, що це були приємні почуття й переживання, навряд чи корисні для людей. Так само, потім, був осміяний і забутий кукурудзяний Хрущов, слідом за ним шепелявий Брежнєв, далі ціла вервечка андропових-черненків-горбачових… Країна брехунів ішла у забуття, і кожний новий вождик старанно, як киця, «загрібав лапкою» свого попередника, та ще й дивився, щоб від нього нічого не залишилось…

А люди дивилися на них. На те, що лишалося від них. На сліди їхніх дбайливих «лапок».

Перед вами масивна мідна печатка. Зроблена якісно, для тривалої роботи. Довоєнна. Нею опломбовували конверти, та пакети з секретною інформацією. Важка річ.

Збереглася печатка до нашого часу дивом. І зусиллями небайдужих людей. Адже після ліквідаціїї політвідділів у радгоспах та при МТС-ах (машино-тракторних станціях) їх архіви, офіційні бланки, службові посвідчення і, особливо, печатки та штампи — знищувались, або потрапляли в спеціальні сховища.

Але наша печатка — не для відтиску на папері. Чорнило або мастика не утримуються на металевій поверхні. Цим «інструментом» працювали так. На конверт-пакет накладали шматок гарячого сургучу та міцно припресовували печаткою. Велика маса металу швидко охолоджувала сургуч і тому ззовні — легко відлипала. До паперового ж конверту сургуч просто прикіпав. Як згусток крові.

Так, в цій печатці відчувається і державна міць і невідворотний тиск влади. Читаємо: «СВИНОРАДГОСП БІЛЬШОВИК ОЛЕКСАНДР. Р-НУ ДНІПРОПЕТР. ОБЛАСТІ ПОЛІТВІДДІЛ» ( Цікаве семантичне зближення! Оце так ім`я для свинорадгоспа! А втім, пригадуєте «Ферму тварин» Оруела? )

Загальновідомо, що до 1939 року Олександрійський район входив до складу Дніпропетровської області. Тому, дуже обережно, можна припустити, що свинорадгосп БІЛЬШОВИК — це територія поблизу нинішнього села Ульянівка Олександрійського р-ну.

Ну для чого, скажіть, свиням з радгоспу потрібен політичний відділ? Може він потрібен тим, хто доглядав свиней? Ні, політвідділ потрібен був тим, хто наглядав за тими людьми, що доглядали тих свиней.

Що ж таке політвідділ? Це один з підрозділів комуністичної репресивної* машини. Для контролю і нагляду за людьми, за їх настроями, розмовами, діями, мріями. Для придушення спротиву, для залякування. До творення Голодомору політвідділи були причетні безпосередньо. І серед простого народу вони шукали «ворогів народу» і летіли «наверх» доноси, опломбовані подібними печатками. Скільки людей було репресовано в «Більшовику» ми навряд чи колись взнаємо, але що політвідділи не простоювали — це точно.

На Україні політвідділи працювали дуже конкретно. Ось так:
«Передусім Постишев* змінив і обсадив дібраними ним людьми партійне і адміністративне керівництво, від найнижчого — районового й колгоспного починаючи. Згідно з його власною заявою в доповіді про підсумки його діяльності, опублікованій в московській «Правді» з 24 листопада 1933 р., 1340 осіб було послано ним у райони наглядати за виконанням державно-партійних завдань і при цьому змінено 237 районових секретарів парткомітетів., 279 голів районових виконавчих комітетів, 158 голів районових контрольних комісій, створено і обсаджено відповідно дібраним керівництвом 643 політвідділи при МТС (Машинно-Тракторних Станціях, яким було доручено політично-контрольний нагляд над колгоспами) і 203 таких же політвідділи при радгоспах; а також послано 10 000 політично довірених осіб на постійну господарсько-керівну роботу в колгоспах ( 3000 з них на посади голів і секретарів колгоспів).** ( Постышев В.П. «… с 1926 секретарь ЦК КП (б) Украины. В 1930-33 годах секретарь ЦК ВКП (б), с 1933 секретарь ЦК КП (б) Украины…» Советский энциклопедический словарь. — Москва, «Советская енциклопедия», 1984.)

Як видно з біографічної довідки, Постишев тоді таки догодив Сталіну і, на кістках українських селян, збудував блискучу кар`еру. От і опинився аж (!) в есесерівській еліті. Правда, ненадовго…

А інший предмет походить з сусіднього з «Більшовиком» села Попельнастого. Не така тонка робота, як на печатці, але предмет теж промовистий, хоч і саморобний. Це ручний млинок. Ним можна було роздробити-розім`яти якесь зерно. Не на хліб, на якесь вариво людям. Він врятував не одне життя, тому його люди й зберегли до нашого часу. Але в 32-33 роках за такий млинок селян садили до тюрми, оскільки власне зерно було в них конфісковане. Треба було коритися владі і тихесенько помирати з голоду…

Печатка — 1. Невеликий предмет з різьбленним зворотнім зображенням якихось знаків для відтворення їх на м`якому матеріалі (на воску, сургучі) або за допомогою фарби. 2. Відтиск таких знаків.

Репресія — Каральний захід, покарання з боку державних або адміністративних органів.

Короткий тлумачний словник української мови. Київ Видавничий центр «Просвіта» 2004

Репрессия — (от позднелатинского, reprressio подавление) — карательная мера, наказание.

Словарь иностранных слов. Москва, «Русский язык». 1988
Пресс — от латинского, pressare — давить, жать

** Гришко, Василь МОСКВА СЛЬОЗАМ НЕ ВІРИТЬ.- К. : ЮНІВЕРС, 2003., стор. 235

Історія зберігається не тільки в документах, предметах, а й в географічних назвах — топонімах. Рідкісну топонімічну пам’ятку має село Попельнасте. Це — курган Могила Бекетна.

На території Попельнастівської сільської ради зареєстровано 14 курганів. Всі вони безіменні, лише один — має власне ім’я. Під цим іменем він присутній навіть на карті Генерального штабу колишнього СРСР. Могила Бекетна — домінує в місцевому ландшафті. Століттями різні народи та племена обладнували тут свої спостережні пункти та вогневі позиції. Курган продовжує нести свою варту і зараз. Тепер — це варта пам’яті. Пам’яті про козацьке минуле нашого краю. Та й не тільки про нього…

Висота самого кургану Могила Бекетна — 5 метрів. Багато це чи мало? Зауважимо, що переважна більшість позначених на карті курганів (в прилеглих частинах Кіровоградської, Дніпропетровської та Полтавських областей) мають висоту 2-3 метри, іноді — 4. А в курганному комплексі Попельнастого є два безіменні кургани навіть шестиметрової висоти. Правда розташовані вони на рівнинних ділянках, а тому не такі помітні. Могила ж Бекетна споруджена на значному підвищенні рельєфу і впадає в око здалеку.

Академік Яворницький зазначає: » Бекетами, или пикетами, у запорожских козаков назывались пограничные разъезды вдоль восточных и южных границ их владений.

…запорожские козаки, естественно, старались принимать разные средства для ограждения своих границ и, с тем вместе, собственной свободы от внезапного вторжения хищных врагов. Таким средством у запорожцев были бекеты, редуты, фигуры и могилы. » 1

Характерно, що на картах Генерального штабу СРСР назва цього кургану є, а в енциклопедичному словнику та тлумачних словниках СРСР навіть слова «бекет» немає. І зрозуміло чому. Бо включаючи слово «бекет» до словника, потрібно було б повідомляти і про Вольності Запорожських козаків, і про межі, кордони, адміністративний та воєнний устрій козацької держави ХVІІ століття в Україні. Про звичаєве право… Про полкові та сотенні містечка, які клопотом і «турботою» компартії перетворені на затюкані колгоспні села, а їх мешканці — на покірливий та заляканий електорат.

У запорожців існував термін -«бекетовий козак», який означав належність до найбільш відданих та непідкупних вояків. Це була еліта козацького війська, його прикордонні спецпідрозділи. Вони мали гарне озброєння та вишкіл. «Каждый из бекетовых козаков был отлично обмундирован амуницией, вооружен мушкетом, ратищем, саблею и четырьмя пистолями». 1

Символічне місце розташування Могили Бекетної — поблизу балки Глиняної, яка теж позначена на карті Генштабу. Адже саме з цієї балки й почалася історія заселення Попельнастого. Вже не встановити, чий бекет на могилі був першим. Але, включаючи останню війну, цю, найвищу точку місцевості, завжди обирали для спостережних пунктів. Висота Могили Бекетної з урахуванням рельефу — 165.8 метра над рівнем моря.

«Балка Глиняная» на Омельнике, в нынешнем приходе селения Попельнастого, давно уже известна и знакома была многим людям малороссийской нации.Увлекаясь выгодами и удобствами роскошной, богатой и счастливой местности, в мирное и спокойное время, многие малоросы раннею весною приходили сюда…и с большой пользой для себя занимались здесь земледелием и скотоводством; по окончании летних работ, одни из временных насельников Глиняной Балкивозвращались в свою украину, а другие оставались здесь и на зиму, в землянках и шалашах. …Около 1765 года по распоряжению Новороссийской губернской Канцелярии в Балке Глиняной основана и открыта была государственная воинская слобода Попельнастая и первоначально под именем 13-й роты поступила в ведение Елисаветградского пикинерного полка». 2

Для нашої історії цінним фактом є те, що перше поселення притулилося до Могили Бекетної, розуміючи її захистну силу, — і вціліло. Попельнасте збереглося саме, та зберегло як сам курган, так і його назву — яскравий козацький топонім. Ця назва вживалася настільки часто, і протягом такого тривалого часу, що з імені загального — » могила бекетна «, перетворилась на ім’я власне — «Могила Бекетна». І не тільки для військових, а й перш за все для тутешніх мешканців. Саме з їх вуст картографи і записують місцеві топоніми.

Курган — давній могильний насип. Це слово тюркського походження перейшло в деякі індоєвропейські мови. В тюркській кургамак, в казахській корган — означає: «фортеця», «укріплення». Афганське курган — також «укріплення, фортеця». У давньоруській мові — «фортеця, межовий знак». Найбільше значень слово «курган» має в українській та російських мовах. Це — фортеця, могильний насип або бугор, сопка, вершина. В польській, чешській та словацьких мовах, а також у болгар kurhan — «могила», про це повідомляє словник. 3

На сьогодняшній день стан збереження кургану Могила Бекетна — задовільний. Поле, що поруч з ним дбайливо обробляється, але навкруги пам`ятки є охоронна зона, що не розорюється. Нові власники землі з повагою ставляться до кургану і дотримуються Законів щодо охорони археологічної спадщини України. Сільськогосподарча діяльність не шкодить Могилі Бекетній. Має Могила Бектна і своєрідний паспорт: Акт технічного огляду археологічної пам`ятки, складений у квітні 2005 року. Опікується охороною і обліком курганів на теріторії району — відділ культури РДА, а в селі — сільська рада разом з громададою.

Неодноразово до кургану приходили екскурсії школярів, і діти починають розуміти, що їхня земля береже справжне тисячолітнє диво. Риси Могили Бекетної стали звичними для ока сільських землевласників, водіїв, мисливців, туристів та й всіх жителів села. Безумовно, курган став героєм багатьох фотографій, які презентують історичні та природні дива нашого району. Силуєт кургану надзвичайно виразний, особливо на сході та заході сонця. Дивишся на нього і згадуються «…табуны диких лошадей… А на высоких могилах целое море белого шелковистого ковилу, который блестит на ярком степном солнце и от легкого ветра склоняется то на одну, то на другую сторону. Эх, хорошо бы глянуть на такую картину на полотне! » 4

Та не тільки історію козаччини засвідчують кургани. Дослідники, вивчаючи давні поховання, встановили, що кургани насипали спочатку племена, що жили в далеку від нас эпоху бронзи, а потім — скіфи, сармати, гуни, печеніги, торки та половці.

«Большинство подобных могил существовало уже гораздо раньше появления запорожцев; они заключали в себе останки погребенных представителей известных народов или племен; таким образом запорожские козаки пользовались уже готовыми земляными насыпями и только приспособляли их к своим стратегическим целям… Могилы служили у запорожских козаков пунктами для наблюдения за движениями тех же татар»… 1

Крім попельнастівського кургану, в двохсоткілометровій окрузі є тільки 4 кургани з іменами. Курган Могила Роблена кілометрів за сорок від станції Щаслива, курган Могила Невезина висотою 4 метри поблизу Петрово, 3-х метрова Могила Бузиновци, на лівому березі Дніпра, напроти Попельнастого, та 2-х метрова Могила Корпова поблизу Саксагані.

До речі, Могила Роблена своєю назвою нагадує про своє штучне походження. Запорожці часто створювали кургани, як межові знаки в прикордонній місцевості.

Перегукується давня козацька історія Попельнастого з історією заснування Нової Праги. Як пише легендарний краєзнавець Федір Миколайович Плотнір: » Один з таких сигнальних постів був і на місці теперішньої Нової Праги. Він містився на колись високій могилі (у народі її звали Сторожевою)… З дитинства пам’ятаю розповідь дуже старого діда Феодосія Петровича Петренка (він твердив, що в якомусь коліні він є нащадком козака Петрика, засновника Петріківки — Нової Праги): ранньої осені 1728 року Петрик з північного боку Сторожової могили збудував першу хату, незалежно від зимівника. З тих пір поступово зростало це поселення…» 5

Сторожова вишка на кургані були запропоновані Федором Плотніром як центральний елемент герба Нової Праги. Боротьба за саме такий герб — тривала багато років. Цей Герб нарешті був затвердженим в 2003 році і отримав офіційний статус. Як бачимо, використання символіки козаччини в Гербах Олександрії та Олександрійського району стало історично обґрунтованою традицією. Цю патріотичну роботу варто продовжити і в інших селах нашого району. Попельнасте — лише одне з ряду давніх поселень, що сягає своїм корінням славних козацьких часів. Пам’ятаймо про це.

P.S. Замислимось, який би тимчасовий, історично «мілкий» та жалюгідний вигляд мав би сьогодні Герб Олександрії, якщо він залишився б із своїм позначенням бурого вугілля та ротором екскаватора… Подяка тим людям, що змінили його! Переконайтесь самі — історія нашого міста набагато давніша і цікавіша, ніж історія будь-яких промислових об’єктів…

Література

1. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: У 3 т. К.: Наук. Думка, 1990-1991. т. І, с. 315, 317, 318.

2. Макаревский Феодосий. Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии. Церкви и приходы прошедшего ХVІІІ столетия./ Долгополий В.Г..-Д.; ВАТ «Дніпрокнига», 2000. Видано за виданням 1880 р., с.381 — 386

3. Мурзаев Э.М. Словарь народных географических терминов. — М., «Мысль», 1984.

4. Епістолярна спадщина академіка Д.І.Яворницького. Вип. 4: Листи Д.І.Яворницького до діячів науки і культури. — Д.: АРТ-ПРЕС, 2005. с.213

5. Плотнір Ф.М. Петриківські бувальщини. Центрально-Українське видавництво. — Кіровоград:, 2000. с.6

Наша довідка

Найбільш відомими в Україні є: курган Могила Мечетна — найвища точка Донецької області, курган Гайманова Могила — скіфський некрополь в Запоріжській області, Товста Могила — царський курган Скифії в Дніпропетровській області.
На территорії Кіровоградської області налічується більше п’яти тисяч археологічних пам’яток — поселень та городищ, курганів та грунтових могильників різних епох та культур від давнього кам’яного віку ( близько 100 тис. років до н.е. ) до эпохи середньовіччя (ХV-ХVI ст.)

Важко повірити, але народжена ця картина у далекому радянському 1980-му, в самий «расцвєт застоя». Це лише одна з багатьох картин на козацьку тематику, які писав (тоді ще шістнадцятирічний) Олександр Донченко. Хлопчина з села Попельнастого малював змалку, скільки себе пам`ятає. Сашко знайшов в собі і відтворив в картинах сліди романтичної запорозької легенди. Його картина, це відбиток тієї мрії-спогаду, що століттями жила у свідомості українського народу.

Хлопець з родини колгоспників замість космічних ракет та мотоциклів — написав розкішного козацького полковника з синами… Ви подивіться на цього Тараса. Який простір і воля! Який спокій і впевненість випромінює його постать. Як зручно він розкинувся на лаві біля столу. Згадаємо Гоголя: «Жизнь он вел самую простую, и его нельзя бы было вовсе отличить от рядового козака, если бы лицо его не сохраняло какой-то повелительности и даже величия.»* А сини, з якою гідністю стоять вони перед батьком! Милується синами мати, притиснувши руки до грудей. Туляться один до одного коні… Всі вони тут — на своїй землі. Їм тут зручно. Здається, навіть коні зараз промовлять: «Тут — я людина!»

Ці картини, безумовно, належать до народного живопису, явища, що здавна існувало як в інших краях, так і в Україні. Світ цих картин — міфологізована Батьківщина-мати. Україна щаслива, гармонійно врівноважена, мирна, спокійна, самодостатня. Така, якою насправді Україна ніколи не була, але бачилась, мріялась, плекалась-плескалась у серцях багатьох людей…

Від цієї картини віє затишком і чистотою. Приголомшує простота і урочистість білих кольорів. Білі батьківські вуса та чуприна, білі сорочки, біла скатертина, білопінний водоспад рушника, біла хата… Воістину — викохане зображення.

Сашко відвідував шкільний гурток малювання, яким керував Павло Михайловича Бичок. Він був творчо працюючим вчителем та й взагалі — цікавою людиною. Тож і дітей навчив творчому погляду на світ. Тішить, що ці розкоші створено дитячою душею і рукою. Створено у себе і про своє.

Створено в рік московської Олімпіади, коли Радянський Союз переповнили зображення олімпійських ведмедиків. А ще, о радість! «Партія і правітєльство» дозволили продавати (поблизу стадіону) «Фанту», «Кока-Колу» і «даже жувачки» !!!

А насправді — йшов другий рік війни в Афганістані. На рідну землю тихесенько привозили, та тихесенько ховали в неї загиблих на чужій землі солдат…

Юний художник не бажав чужого. Сашко просто любив і беріг своє! І дарма, що дитячий малюнок дещо наївний, в чомусь недосконалий, але він милий серцю і теплий. Бо він зігрітий любов’ю. А СРСР ще тоді — вже давно захолонув…

Є у Олександра Донченка картина на традиційний український сюжет: «Сільська вулиця. Побачення біля хати». Зображено там стареньку матір, вона поглядає на дочку, що стоїть з парубком — чи все у них чемно, є там й меншенька сестричка, що переживає за молодят, є ставок, і хата, є й гуси, і верби над водою… Дійсно, рай та й годі! Символічно, що ця картина написана на зворотному боці «Соціалістічєскіх обязатєльств», до того ж — перевернутих до гори ногами. І в прямому, і в переносному значенні. «Повысить производительность труда… снизить процент потерь… выполнить годовой план на 105 % … »

Картини Сашка збереглись. Картини й Сашка зберегли. Інакше він би не повернувся на Батьківщину…. Олександру Донченку зараз 45. Він має цікаве життя. Служив в армії, багато мандрував світом, жив в чужих краях і землях, працював по великих містах, та повернувся в рідне село, де й понині успішно трудиться. Тепер вже не тільки мріє, а й разом з двома синами хазяйнує на власній землі.

Слова подяки за все — говорить він батькам. Батько, Микола Миколайович був гарним механізатором і плотником. Він передав синам любов до рідної землі. Матуся Сашка, Ольга Олексіївна, гарно вишивала і до цього часу зберегла Віру в Бога і в своєму серці, і в своїй родині. Вона пишається синами і онуками.

Добре, що Господь невпинно посилає на Землю Тих, хто береже традицію. Добре, що в нас є такі картини. Від них віє Батьківщиною.

Картини, що збереглися в сім`ї Донченко, нині подаровано місцевій школі. Вони не дали себе вирвати з життя і історії України. Традицію підтримано, продовжено та доведено до нашого часу. І в ХХІ столітті ростимуть в Попельнастому діти, міцно вкорінені у власну історію. Працюймо для цього!

Поруч один з одним ми відчуваємо, що ми були, є і будемо!

P. S. Битві під Жовтими Водами 6 травня 2008 року виповнюється 360 років. Балка Княжі Байраки, де відбувся останній етап розгрому війська Потоцького, проходить через село Попельнасте. Саме в цих краях у 1648 році почалася національно-визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького.

Селяни там череду пасуть, тож і легенди про битви запорожців та про козацькі скарби ще й досі розповідають підпаскам…

* М.В.Гоголь «Тарас Бульба»( редакція 1835 року ).

Я Сашко. Мені 13 років. Мій дід Григорій Васильович Данилко, більш за все полюбляв працювати з деревом. Він теслярував у колгоспній плотні, яку передали йому у «спадок» Пурис Данило Іванович та Гарагуля Микола Савелійович. Ці майстри тесали ярма для волів, виробляв діжки, мисники, столи, лави, ослінчики, гнув колеса до бричок… Треба сказати, що обід до колеса легше зробити збірним, з декількох частин, а дід робив його з суцільного шматка дерева, за старовинною технологією.

(Взнав я все це вже після смерті діда. Та й історія мого роду зацікавила мене тільки після подорожей по Україні. І свій домашній музей ми з Сергієм почали збирати аж після Хортиці. Сергій мій друг і сусіда.)

Коли я був зовсім маленьким, я просто ріс під дідовим верстатом. Там ми з кошенятами бавилися стружками, спали разом на тирсі. Пам`ятаю той смолистий дух. Я брався щось майструвати його інструментами, але по-справжньому навчити мене роботі дід не встиг. Спочатку я був малим, а як підріс, то дід уже хворів… Та й футбол тоді мене цікавив більше.

Тепер, коли діда не стало, я торкаюсь його речей. Сокира та рубанок, відполіровані дідовими долонями, тепер спочили, як і він. То що ж залишилось від нього?

І ось я лізу на горище. Знімаю з чуба павутиння, пробираюсь крізь сонячні промінчики, в яких витанцьовують золоті порошинки пилу. Б’юся лобом об бантину. А що це під ногами? Наче вуж скрутився у кільце! Це заготовка до колеса. Так воно нікуди й не поїхало…

Та байдуже. Зараз воно цікаве саме по собі. Тягну його до світла і бачу пружні м’язи старого дерева, плетиво його жил. Я не знаю, з дерева якої породи його гнув дід, але воно мене зачаровує своєю формою. Колесом воно не стало, та можна обрамити ним дзеркало чи мамину вишивку… Я ж бачив у музеї круглу раму на картині!

А ось якийсь вичовганий горбатий дрючок!… Посеред нього іржаве металеве кільце. Важке, холодне, і не дається зразу в руки. Та я тягну його, розгрібаючи старі качани до себе.

— Бабусю, що це? — гукаю з горища.
— То, дитино , ярмо. Волів запрягали.
— У нас були воли?
— Ми самі були як воли. У колгоспі воли.

Я спустився вниз з горища, та й бабуся стомлено присіла в холодку і обняла мене за плечі. Тоді я вперше почув розповідь про те, як у повоєнні роки працювали селяни на полі. Землю тоді обробляли не трактори, її орали волами, коровами і, навіть, запрягалися самі. Працювали зранку до ночі, без вихідних, як воли у ярмі. А платою були «трудодні». Очі бабусі налилися сльозами, коли вона згадувала своє дитинство. Згадувала вона і свою маму, як тяжко та працювала, щоб прогодувати діточок. А їх у неї було аж шестеро. Та від голоду не помер ніхто. Всі вижили.

Так ми з бабусею й почали сидіти майже кожного дня. Я відкрив її для себе. А через неї дізнався більше про діда й прадіда, про таткове дитинство…

А в той день бабуся ще побула біля мене декілька хвилин і пішла до хати, бо там на неї чекала опара. Я ще посидів трішки, вражений розповіддю бабусі і знову чкурнув на горище у розвідку. А, можливо, ще щось знайду цікаве? Довго я розгрібав старий мотлох, стомився, та й присів на щось. І що воно? Можливо, це дитячий стільчик, чи гойдалка, чи ослінчик? Ворушиться! Я перевернув знахідку і мало не зомлів. Та це ж ступа! Та, про яку тільки що розповідала бабуся. Ця ступа годувала всю сім’ю, рятуючи вдову та її дітей від голодної смерті. У ній товкли зерно на каші, затірки, коржі…

Я хотів витягти її з горища, та колода була така важка. До того ж я почув запах свіжоспеченого хліба. Пішов хлібець по подвір’ю, пішов… Добрався і до горища. Захотілося смачненького. Ковтаючи слину і уявляючи, як смачно хрумкотить скоринка у мене в роті, як на столі стоїть повна миска з пиріжками, скотився з горища, та й на кухню. Бабуся саме виймала хліб з печі. Виклала його на рушник, умила холодною колодязною водою, зверху обережно загорнула іншим краєм рушника. Нехай доходить, щоб скоринка була смачнішою.

А на столі вже парують пиріжки з вишнями і яблуками. Ох і смачні ж вони з холодним молоком!… Все це я пізніше сфотографував, зняв на відео, записав на диктофон.

…Мої мандри горищами, всерйоз розпочалися після повернення з походу на Хортицю. Там подумки повертаєшся у минулі століття. Кого тільки не бачили ці камені та кручі! Святослава та половецьких князів, Богдана Хмельницького та Івана Сірка, Тараса Шевченка, Олеся Гончара, Ліну Костенко…

Цими шляхами, де ми крокували з рюкзаками, мчали, наздоганяючи вітер, молоді козаки і поважні гетьмани. Кожен куточок цього острова дихає історією. Тут по-іншому згадуються шкільні уроки історії та географії…

А Старий Дніпро… Який він тут величний! Стоїш на кручі і дух переймає. Це Зміїна балка. Тут чуєш голос Святослава. Поклав свою голову відважний князь на цьому легендарному острові. Стає на душі якось млосно, коли дивишся на ці скелі, що визирають з-під води і радієш власній мужності і сміливості, коли стрибаєш сторч у воду. А тоді перевертаєшся під водою лицем до Сонця і Неба, і, крізь срібні бульбашки, наче бачиш над собою стрункі тіла козацьких чайок.

Тарасова стежка… Я ступав по тій землі, де ходив Великий Кобзар, і це було так незвично. По всій стежці стоять пам’ятні знаки, де викарбувані рядки з віршів поета. На Хортиці вірші сприймаються не так як в класі… Відвідали ми й музей історії козацтва. Він вразив нас своєю колекцією.

…Я подумки мчу на баскому коні по дикому полю, щоб попередити побратимів про небезпеку. Чується брязкіт зброї, стогін поранених. Вітер тріпоче козацькі клейноди, свистять у повітрі кулі. До берега причалила чайка, на ній гордовито стоїть Дмитро Вишневецький. Це він привіз на своїх човнах визволених з полону козаків. Кожен експонат, кожна панорама музею справляє незабутнє враження.

Коли ж працівники музею довідались, що ми з села, де відбулася Жовтоводська битва, екскурсію продовжили вести українською мовою.

Запросили нас і до свята святих, до фондів музею. Там зібрані експонати, які зазвичай не показують туристам, з ними працюють науковці. Сільськогосподарське знаряддя, народний одяг, ікони, військова форма, старі фото листівки. І знову думки… Те, що тут так ретельно оберігається, розкидано по нашому селі, по старих хатах та горищах. Занедбане й неоціненне нами. Але що це? Інвентарний номер на паличці з мотузкою! То Ви кажете, що то батіг? Та цим батогом тільки мишенят ганяти. Мале, нікчемне… Ось у мене вдома батіг так батіг! Метра три завдовжки. Його сплів з сириці батько Сашка Грами. Ото експонат для музею. А в нас з ним череду пасуть… Я знову мчу на коні безмежним степом, підганяю свого Орлика додому. Може ще врятую щось… Там, на Хортиці, ми з Сергієм і вирішили потроху збирати старожитності

Аж ось і сама Січ, обгороджена стіною з загострених колод. Відчиняється брама… І бачу я вже не охоронця у камуфляжі, а вартового козака. І чую я іржання коней, скрип возів, стукіт сокир. Поволі оживає музейна панорама. Серед площі стоїть гетьман та козацька старшина. Це вони зібрали козацьку раду. Ідуть вибори… Посеред майдану — церква Покрови Пресвятої Богородиці. Яка ж краса! Оце козаки, оце умільці! Не тільки воювати вміли…

Жили ми на козацькому острові в наметах, готували смачну та просту їжу, купалися в крижаній воді могутнього Дніпра. Милувалися цією красою, лазили по скелях, фотографували дивно-зелених ящірок, будували з піску макети Січової фортеці. А потім, при полум’ї нічного багаття розповідали різні історії, так, як це бувало й раніше, у наших мандрівках.

А стійки, а незабутня нічна варта! А який же смачний той куліш, що зварений власноруч. Нашу групу вразило те, що навіть тут, на Святій Хортиці, є ще такі дикуни, які нищать природу, залишають після себе безліч сміття. Наш загін зібрав, що зміг у купи, що горіло — спалили. До речі, з пластикових пляшок, які накидали «туристи», ми збудували гарний пліт. На ньому ми відпливали від берега, щоб попірнати на глибині. Не козацька чайка, звичайно, та було весело і приємно. А вночі, коли закінчилась наша зміна, ми пішли на скелі. Місячна доріжка на поверхні Старого Дніпра нагадувала меч з музейної вітрини. Мені захотілося по ньому пробігти… Та шкода було його турбувати. Бо він такий гарний. Той Дніпро!!!

Ми розуміли, що ця поїздка незабаром закінчиться і тому брали від Часу все, що могли. У нас не було жодної вільної хвилини.

Чотири дні перебування на Острові Скарбів промайнули дуже швидко, настав час прощання з цією красою. Я б і зараз хотів би повернутися на Хортицю…

Та є ще не бачений нами Батурин, Холодний Яр, Карпати… Попереду знову казкове літо і ціле Життя.

Тепер, коли діда не стало, я торкаюсь його речей. Торкаюсь руками і душею. Сокира та рубанок, відполіровані дідовими долонями, тепер спочили, як і він. То що ж залишилось від нього? Тепер відповідь є. Колесо Життя. І я в ньому не спиця, а обід, що об’єднує в собі досвід предків.

Наші предки… Он вони мерехтять, наче спиці в важких колесах, на тому возі, що торохкотить, піднімає зоряну куряву і вічно мандрує — аж он де, Чумацьким Шляхом.

Я Сергій. Свій чотирнадцятий день народження відзначив під склепіннями старовинної фортеці, в зоні стихійного лиха. Це було минулого літа, в Кам`янець-Подільському. Лив дощ. Лив безперервно — дві доби. Але суцільна стіна дощу, що стояла надворі, тільки підкреслювала затишок та безпеку нашого табору. Ми згуртувалися біля вогнища й не боялися ні блискавок, ні грому — готували козацьку кашу, смажили сало на гілочках, сушили взуття та одяг, чаювали. А коли полягали спати, над нами шугали кажани. Це було більш ніж романтично!

До таких днів народження я вже звик тому, що це не вперше під час мандрівок. Був ще день народження поблизу Білгород-Дністровського, після відвідин його фортеці. Під відкритим небом, під шум морських хвиль, зустрічав свято разом з друзями. Ми мали дуже просту їжу — хліб і кавуни. Але це було так смачно! Там був пустельний пляж, гуляв вітер, в небі шугали чайки, а в голові — думки.

І то найкраще — ідеї та думки, що відвідали нас там. Нас з Сашком. Сашко — мій друг та сусід. Ми з ним «ветерани» шкільного туристичного гуртка. Вже третій рік ми реалізовуємо власний проект — «Стежками запорожців. Фортеці та замки України.». Що це за проект?

На околицях нашого села, у травні 1648 року, відбувся один з найяскравіших епізодів національно-визвольної війни українського народу — завершальний етап Жовтоводської битви.* Маємо пам’ятний знак, до якого, ще малими, неодноразово ходили в походи. (Цього літа косили там бур’яни, щоб «Хрести» краще було видно з дороги до П’ятихаток. А «Хрестами» той знак називають у нас в народі.) Отже наш керівник запропонував нам відвідати всі місця, пов’язані з походами війська Богдана Хмельницького та з історією запорожців. З допомогою батьків придбали намети, спальники і почали потроху мандрувати.

От минулого літа ми й мандрували замками Подільщини. Бо Богданове військо побувало після Жовтоводської битви і там. Першим був Меджбіж. Коли ми зайшли на подвір’я фортеці, час неначе зупинився, і ми перенеслися в минуле. За мурами залишилися «Макдональдси», іномарки, стовпи з дротами, рекламні щити, антени… Одразу ж ми видерлися на сторожову вежу. І, не зважаючи на вихідний день, нас туди пустили.

Стоячі в цій башті, я відчував себе птахом або, іншими словами, володарем світу. Свого, українського світу. Незнаного мною досі, і такого яскравого. Відчував — те, що зараз перед моїми очима було і 100, 200, 300 років назад. І так само як я, якийсь вартовий стояв ось тут, і бачив цей пейзаж, і такі ж самісінькі хмари. Можливо, він так само думав, як і я…

Після огляду подвір’я з башти, ми підійшли до археологічного розкопу. Поруч з ним була величезна купа людських кісток, потемнілих від часу. Біля цієї купи я, та й мої друзі, притихли, бо гостро відчули, що кожен з нас — смертний… Я думав, що тут лежать, можливо, кістки тих, хто й не замислювався над такими речами. А я замислився. Чи це були кістки оборонців, а може нападників — не має ніякого значення. Важливо, що це були ЛЮДИ. Час всіх рівняє.

Нам дозволили поритися в відпрацьованій археологами землі з розкопу. Зустрічалися там шматки кераміки, ковані цвяхи, скло, пряслиця, кахлі… І ось тут мені й поталанило. Я знайшов розбиту козацьку люльку! Що вона бачила, де вона мандрувала?

В Меджибожі, на березі Південного Бугу ми бачили гарного, молодого, українського коника. Це був справний кінь білої масті. І тут, коло нього, і там, у фортеці, і на овіяних вітром баштах і стінах, ми відчували дух волі. Той самий, що захопив Тараса Шевченка, який у 1846 році побував у Меджибожі під час археографічної експедиції. Меморіальна дошка, з якої він на нас поглядав, наче освячувала вхід до фортеці.

…Отож повернімось до мого дня народження в Кам`янці. Був схід сонця над фортецею — небачений дарунок! Тому хто там не був, неможливо уявити собі цю красу. Кам’янець — Подільський замок в променях ранкового сонця просто казковий! Я прокинувся і розбудив товаришів, щоб і вони побачили це. В той день вперше в житті стріляв з лука. Поряд з Кармалюковою вежею. І хоча в полі мого зору була тільки мішень, не втримався і погрався… (Он Кармалюк знову здійснює втечу, тож я поцілив стрілою вартового, допомагаючи легендарному герою.) Насправді стріла влучила в мішок з лахміттям, що правив за мішень. Але незабутній дзвін тятиви, поштовх пружного лука, свист стріли — все було справжнім. Навіть пальці, що потерпли… Дивне відчуття, наче пригадав щось приспане, чоловіче, щось, що вже було колись.

…Потім бродили бойовими галереями в середині стін, піднімалися на башти, виглядали в бійниці, виходили на бойові майданчики. Ми побачили, як раніше жили наші предки, оглянули справжній козацький колодязь… А після розпеченої сонцем фортеці — ми купалися в Смотричі, літали над ним на «тарзанці», та стрибали з неї в воду. Отакий то подарунок отримав я на чотирнадцятиліття! Як дивно було пливти в річці і бачити не звичний нам степ, а справжню фортецю! У тих хвилях, я відчував не тільки інший смак води, а й плин часу. Та й тарзанка, нагадала мені маятник від старого годинника, що ми з Сашком знайшли…

Подорожуючи «Стежками Запорожців», ми побували і під стінами славетного Хотина. Його можна назвати «Хотин-батько», пам’ятаючи про Січ-мати. Ми почули легенди та історії про Сагайдачного, про криваві бої під стінами могутньої фортеці, обійшли всі її закапелки. Була злива, та ми заховалися від неї в Дністрі, там було тепліше. Потім піднімалися на схили сусідніх ярів, щоб оглянути цю диво-фортецю, та сфотографувати її з різних точок.

В минулому, вороги неодноразово приходили брати Хотин. Що тут могла зробити якась нещасна кіннота і артилерія — проти сорокаметрових стін! Розумієш це, коли стоїш під ними. Так вона і збереглась, і ось чому ми можемо бачити Хотинську фортецю зараз. Найкраще видно фортецю з високого схилу, з боку річки. (А хотілося б ще побачити стіни Хотина і з висоти пташиного польоту.)

Найбільше в моїй пам’яті відклалося саме це літо. Побував я і на Хортиці. Вразила відтворена майстрами Січ, її дерев’яні вежі, січова церква, могутня огорожа. Вразили і маки під січовими стінами. Як краплі козацької крові… Кожного вечора ми довго сиділи на березі Дніпра, і пахло димом від вогнища, і поруч були друзі. В такі хвилини нічого не хотілось говорити. І всі це розуміли. Хотілось сидіти та слухати голоси ночі і Часу…. А які сни бачив я серед лісу, ночуючи у наметі! Незабутня й нічна варта, коли охороняв сон своїх товаришів! На Хортиці — відчув себе вояком.

Після цих подорожей, я почав цінувати і дещо розуміти з минулого нашого народу. Ми з моїм другом Сашком відкрили спільну справу і почали розшукувати та збирати старі речі в своєму селі.

…Якось мама пригадала, що в нас на горищі є стара прядка. Піднявсь туди, а поруч з прядкою — лежало ще щось. Якийсь чемодан. Потяг його, відкрив, а там стара сушка, та якийсь згорток. Розгорнув декілька шарів тканини і паперу і побачив стару ікону. Потім, через рідню довідався, що заховали її ще мої прадід та прабаба. Чернявський Олександр Миколайович, 1911 р.н., та його дружина Ганна Антонівна 1910 р.н., Це було в Голодомор, коли по хатах ходили активісти і забирали в людей останні харчі, одяг та нищили ікони.

З довідників та наукової літератури тепер я знаю, що це зразок так званого «українського народного хатнього іконопису». Подібні до мого «Христа Вседержителя» ікони малювали народні майстри на замовлення своїх односельців. Іноді, обличчя святих, нагадували портрети реальних людей. Я пишаюся цією реліквією і збережу її для своїх дітей. І не продам її ні за яку ціну. Про мою знахідку написала наша місцева газета.

«Віддалась ікона до рук дитини. Господь, дбайливо спеленутий, немов дитя, дочекався свого часу на бабиному горищі і знову відкрився людям. Знайшов і оприлюднив це послання з минулого 13-ти річний Сергій Хорольский, правнук Чернявських. Цей хлопець вже дещо бачив на своєму віку і, сподіваємось, вміє цінувати і берегти красу. Цікава деталь. Натрапив Сергій на прабабину схованку цього літа, наступного дня після свого повернення з легендарної Хортиці.» ( «Городской курьер» № 46, 13.11.2008)

Тепер мені і моїм друзям вже відомо, що «…хатні ікони, намолені багатьма поколіннями наших дідів та прадідів — особливі. Вони зовсім по-іншому впливали і впливають на людей, ніж кольорові фото-ікони сучасного промислового виробництва. Давні ікони — мають надзвичайну енергетику та властивості. Перед ними століттями горіли незліченні свічки та творилися молитви. Той стан піднесеного спілкування з Божеством вони випромінюють і понині. Світ, що дбайливо створювався українським народом протягом багатьох століть — продовжує жити.»

Зараз наша сімейна ікона знаходиться в моїй кімнаті. У нас з Сашком накопичилось багато давніх речей, і ми горді з того, що врятували і бережемо їх. Вважаю, що кращого способу пояснити, навіщо треба любити і поважати українське минуле — немає. Частина наших знахідок ввійшла до “Шкільного віртуального музею”, також його можна відвідати на сайті ( http://zvanya.alnet.com.ua/muzey/index.html). Є там і моя ікона, і козацька люлька, і наконечник стріли. Вони ілюструють історію мого рідного села, Попельнастого.

…В останню ніч я довго не спав. Сашко теж крутився в спальнику. Гукнув його, він озвався. Тихесенько, нікому не сказавши ні слова, ми виповзли з намету… Фортеця, при місячному сяйві була зовсім інша. На вершечку однієї з башт сиділа сова. Її силует нагадував давній флюгер. Сова ринула вниз, до Смотрича. Та й ми слідом — за нею… Розплескавши місячне сяйво, шубовснули ми в теплі хвилі. Бавились як малята, а душа вже відчувала… Річка Часу, плин Часу, течія Часу підхопила нас і несе. Несе і буде нести все наше життя… Колись, потім, ми приведемо сюди своїх дітей. Розтулимо руки і течія підхопить і їх. І вони будуть щасливо сміятися, пірнати і плавати навипередки, як зараз плещемось ми.

Хай же так буде вічно. Хай вічно кружляє Колесо Життя.

* На нашій малій Батьківшині, у районі, окресленому сучасними селами Попельнасте, Грамівка, Холодіївка та Григорівка, з 29 квітня по 16 травня 1648 року відбулася знаменита битва на річці Жовті Води та біля балки Княжі Байраки. Жителі Попельнастого пишаються тим, що саме тут, «…силами війська запорожського під командуванням Богдана Хмельницького та за допомогою союзного кримсько-татарського війська, очолюваного Тугай-Беєм, було розгромлено польську армію і покладено початок національно-визвольній війні українського народу за становлення своєї державності.»

У Попельнастому, поблизу Макортета*, під час весняної оранки 2009 року, місцевий житель Андрій Кіяшко знайшов гарматне ядро. Вага ядра майже півпуда, 7 кілограмів. Діаметр — 110 мм. Цілком природно виникає питання. Власна, козацька армія, чи якась іноземна, занесла ядро в наші степи? Знахідка підштовхнула до пошуків і дозволила взнати багато цікавого.

«Летописные и актовые данные указывают, что арматы у запорожских козаков, по матерьялу, разделялись на спежовые, т.е. медные, и железняки, т.е. железные; по величине на потужные, т.е. большие и малые или непотужные; еще иначе арматы назывались муроломными, т.е. стенобитными, полевыми и крепостными…» (1)

Далі, академік Яворницький в «Історії запорозьких козаків» наводить, як приклад, калібр козацьких гармат власного, січового виробництва у 60 та 55 мм.. (1) Отже, виходячи з великого розміру знайденого ядра (110 мм), можна стверджувати, що, скоріш за все, ядро не запорозьке.

Тоді, можливо, що це ядро від турецької або польської трофейної гармати. І дійсно, «… запорожцы в первые годы своего исторического существования одобычивались арматами именно у турок…» (1)

Яворницький також зазначає, що: «С наступлением войн между козаками и поляками запорожцы стали одобычиваться арматами и у поляков.»(1)

Що стосується можливої належності ядра кримським татарам, то вони «…рідко брали з собою у походи артилерію.»(1) Сильна сторона їхньої кінноти, велика швидкість та маневровісьть, стримувалися б артилерійським обозом.

Залишаються ще шведи та росіяни. «…все промелькнули перед нами, все побывали тут.» Перефразовуючи відомі рядки стверджуємо це, бо через наше село йшов знаменитий Поштовий шлях на Запорізьку Січ. На ньому були засновані поштові станції: Крюків, Онуфрієвка, Княжі Байраки, та в селі Жовтому, що на сході від Княжих Байраків.

«Відомо, що в 1709 році сам гетьман Мазепа, а також шведський король Карл ХІІ вимушені були скористатися цим шляхом після поразки під Полтавою від російських військ Петра І.» (2) Зазначає це у «Примітках» Пивовар.

Сталося так, що привласнивши Україну, сусідня імперія перетворила її на транзитну територію. У 1737 році поблизу Попельнастого, під час походу на Очаків, рухалась російська армія під командуванням фельдмаршала Мініха.

«На неприятельской стороне сделан двойной редут, с ретраншементом и с двумя малыми редутами, для закрытия от неприятеля пристани по нагорной стороне Днепра против Мишурина-Рога…

26-го мая был марш от урочища Раздарок и Княжьих буерак, по реке Малой Каменке, до переправы — 8 верст, где наведено было 2 понтонные моста и сделаны были 4 фашинные гати.

28-го был марш от вершины Малой Каменки до речки Малый Ингулец — 5 верст, где переправлялась армия через 2 понтонные переправы и 4 фашинные гати…»

Маршрут, який обрали російські війська під проводом Мініха, відомий з кінця ХVІІ ст., як «путь от Мишуриного Рога из Переволочной к реке Богу и Пещаному броду». Детальний опис цього шляху було складено у 1697 році…» (2)

І кожне з цих чужинських військ могло лишити гарматне ядро після себе. Чи був це бій, чи одинокий постріл? А може ядро вкрали, чи просто загубили…

Як бачимо, точно визначити належність і швидко датувати знахідку навряд чи вдасться. З цим ядром можуть бути пов`язані як героїчні, так і трагічні сторінки української історії. Потрібна допомога спеціалістів з історії зброї.

А поки що наші пошуки приводять до розуміння важливої істини. Ми дуже мало часу були хазяйнами на власній землі.

Зайд тут було неуборимо…

Пам`ятаймо про це.

*Макортет — зараз назва місцевості та ставка на території Попельнастівської сільської ради. Макортет згадується в офіційному документі:

«За Указом Імператриці Катерини ІІ у липні 1777 року при річці Омельнику Епизаветградському пікінерному полку в «окрузі» (роті) дванадцятій дано було під слободу ротмістрові цього полку Івану Григоровичу Байдаку на 58 дворів 1740 десятин* землі, взявши за початковий пункт від річки Омельника і до гирла балки Високої на північ від дороги із слободи Попельнастої через слободу Байдака до слободи Омельницької, від дороги до середини балки — до дачі поручика Григорія Андрійовича Андруського, до дороги із слободи Крутенької у слободу Комісарівкку до балки Дігтяревої, потім степом до шляху із фортеці св. Єлизавети в Кодак, звідти, звернувши на захід, до межі округи (роти) тринадцятої Комісарівки; потім на північ суміжно з дачею підпоручика Іллі Івановича Іванова до шляху із фортеці св. Елизавети в Кодак і з Крутенької в Комісарівку до Макортету і середини балки Високої, а звідти до середини балки Криничуватої, тоді на схід до шляху із слободи Попельнастої в Крутеньку і далі вниз до початкового пункту.» (7)

*Десятина = 2400 кв. сажнів = 1,09 га.

Література

1. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: У 3 т. К.: Наук. Думка, 1990-1991. т. І, с. 213
2. Там само. с. 214
3. Там само. с. 211
4. Там само. с. 212
5. Там само. с 211
6. Пивовар А.В. Поселення Задніпрських місць до утворення Нової Сербії: в документах середини XVIII століття. — К.: Академперіодика, 2003, с. 248-249
7. Яворницький Д.І. Вольності запорозьких козаків — Дніпропетровськ: Січ, 2002. с.123-124

Вишивала мама
Рушники —
Все бузок
Та макові квітки.
А бабуня
Сіяла нагідки
Та шептала,
Як хворіли дітки.
Та збирала влітку
Різні трави,
Готувала ліки з них
Наславу.
Все, що маю
На душі —
Від них.
І хоч слід їх
У безодні зник —
Є Нагідки, Доля і Рушник.

Серія картин О. Донченка “Тікайте Петро і Наталка, бо йде мати с качалкою”

Будівля лелечиного гнізда за сучасною технологією

Подвір’я та город під надійною охороною

Авторські ляльки Оксани Жванко

У дітей немає ні минулого, ні майбутнього, проте, на відміну від нас, дорослих, вони вміють користуватися сьогоденням.

Жан Лабрюель

Кожна доросла людина була колись дитиною. Світ дитячих мрій та захоплень, позитивне світосприйняття, чистота та незнищенний порив до волі — можливо найцінніший скарб, який ми беремо з собою в доросле життя, й бережемо до наших останніх днів.

Глина та пісок, вода, пилюга і болото, сніг і крижини, повітря й вогонь — це та першоматерія, з якої Дитя, як Господь, завжди творило і творить власний світ.

Творить безкорисливо, не за гроші, творить, аж допоки його твори помітять і піднесуть, (або помітять і знищать).

Щоб зберегти цей різнобарвний дитячий світ, ми і створили таку сторіночку.

Дитячі ігри та іграшки, численні саморобки з різних матеріалів, дитячий фольклор, міфологія, забобони — все це може бути тут. Ваші розповіді і спогади будуть цікаві усім. Запрошуємо до співпраці.

Відео