Важко повірити, але народжена ця картина у далекому радянському 1980-му, в самий «расцвєт застоя». Це лише одна з багатьох картин на козацьку тематику, які писав (тоді ще шістнадцятирічний) Олександр Донченко. Хлопчина з села Попельнастого малював змалку, скільки себе пам`ятає. Сашко знайшов в собі і відтворив в картинах сліди романтичної запорозької легенди. Його картина, це відбиток тієї мрії-спогаду, що століттями жила у свідомості українського народу.
Хлопець з родини колгоспників замість космічних ракет та мотоциклів — написав розкішного козацького полковника з синами… Ви подивіться на цього Тараса. Який простір і воля! Який спокій і впевненість випромінює його постать. Як зручно він розкинувся на лаві біля столу. Згадаємо Гоголя: «Жизнь он вел самую простую, и его нельзя бы было вовсе отличить от рядового козака, если бы лицо его не сохраняло какой-то повелительности и даже величия.»* А сини, з якою гідністю стоять вони перед батьком! Милується синами мати, притиснувши руки до грудей. Туляться один до одного коні… Всі вони тут — на своїй землі. Їм тут зручно. Здається, навіть коні зараз промовлять: «Тут — я людина!»
Ці картини, безумовно, належать до народного живопису, явища, що здавна існувало як в інших краях, так і в Україні. Світ цих картин — міфологізована Батьківщина-мати. Україна щаслива, гармонійно врівноважена, мирна, спокійна, самодостатня. Така, якою насправді Україна ніколи не була, але бачилась, мріялась, плекалась-плескалась у серцях багатьох людей…
Від цієї картини віє затишком і чистотою. Приголомшує простота і урочистість білих кольорів. Білі батьківські вуса та чуприна, білі сорочки, біла скатертина, білопінний водоспад рушника, біла хата… Воістину — викохане зображення.
Сашко відвідував шкільний гурток малювання, яким керував Павло Михайловича Бичок. Він був творчо працюючим вчителем та й взагалі — цікавою людиною. Тож і дітей навчив творчому погляду на світ. Тішить, що ці розкоші створено дитячою душею і рукою. Створено у себе і про своє.
Створено в рік московської Олімпіади, коли Радянський Союз переповнили зображення олімпійських ведмедиків. А ще, о радість! «Партія і правітєльство» дозволили продавати (поблизу стадіону) «Фанту», «Кока-Колу» і «даже жувачки» !!!
А насправді — йшов другий рік війни в Афганістані. На рідну землю тихесенько привозили, та тихесенько ховали в неї загиблих на чужій землі солдат…
Юний художник не бажав чужого. Сашко просто любив і беріг своє! І дарма, що дитячий малюнок дещо наївний, в чомусь недосконалий, але він милий серцю і теплий. Бо він зігрітий любов’ю. А СРСР ще тоді — вже давно захолонув…
Є у Олександра Донченка картина на традиційний український сюжет: «Сільська вулиця. Побачення біля хати». Зображено там стареньку матір, вона поглядає на дочку, що стоїть з парубком — чи все у них чемно, є там й меншенька сестричка, що переживає за молодят, є ставок, і хата, є й гуси, і верби над водою… Дійсно, рай та й годі! Символічно, що ця картина написана на зворотному боці «Соціалістічєскіх обязатєльств», до того ж — перевернутих до гори ногами. І в прямому, і в переносному значенні. «Повысить производительность труда… снизить процент потерь… выполнить годовой план на 105 % … »
Картини Сашка збереглись. Картини й Сашка зберегли. Інакше він би не повернувся на Батьківщину…. Олександру Донченку зараз 45. Він має цікаве життя. Служив в армії, багато мандрував світом, жив в чужих краях і землях, працював по великих містах, та повернувся в рідне село, де й понині успішно трудиться. Тепер вже не тільки мріє, а й разом з двома синами хазяйнує на власній землі.
Слова подяки за все — говорить він батькам. Батько, Микола Миколайович був гарним механізатором і плотником. Він передав синам любов до рідної землі. Матуся Сашка, Ольга Олексіївна, гарно вишивала і до цього часу зберегла Віру в Бога і в своєму серці, і в своїй родині. Вона пишається синами і онуками.
Добре, що Господь невпинно посилає на Землю Тих, хто береже традицію. Добре, що в нас є такі картини. Від них віє Батьківщиною.
Картини, що збереглися в сім`ї Донченко, нині подаровано місцевій школі. Вони не дали себе вирвати з життя і історії України. Традицію підтримано, продовжено та доведено до нашого часу. І в ХХІ столітті ростимуть в Попельнастому діти, міцно вкорінені у власну історію. Працюймо для цього!
Поруч один з одним ми відчуваємо, що ми були, є і будемо!
P. S. Битві під Жовтими Водами 6 травня 2008 року виповнюється 360 років. Балка Княжі Байраки, де відбувся останній етап розгрому війська Потоцького, проходить через село Попельнасте. Саме в цих краях у 1648 році почалася національно-визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького.
Селяни там череду пасуть, тож і легенди про битви запорожців та про козацькі скарби ще й досі розповідають підпаскам…
* М.В.Гоголь «Тарас Бульба»( редакція 1835 року ).