Будь — який край насправді і повноцінно існує тільки тоді, коли пам’ять про нього збережено. А колективну пам’ять фіксують, створюють і бережуть дослідники. Нашому краю пощастило. Ним мандрував всесвітньо відомий історик, археолог, краєзнавець і письменник — академік Дмитро Іванович Яворницький (1855-1940). Він сходив «вздовж і впоперек» степи Придніпров’я. В пошуках слідів минулого, Яворницький не оминув увагою і село Попельнасте, яке колись перебувало у складі Катеринославської губернії.
Яворницький щорічно мандрував рідним краєм, ретельно досліджуючи кожне село, кожний клаптик землі, і невпинно поповнював колекції Катеринославського історичного музею,
Його щоденники відображують маршрути тих експедицій. Серед багатьох населенних пунктів України зустрічаємо й ті, що межують, або знаходяться поруч з Попельнастим: Єрастівка ( землі належали Єрасту Бродському), Мишурин Ріг, Дереївка…
Яворницький розкопував тут давні кургани з встановленими на них «кам’яними бабами», як їх називали в народі. Ці кургани здавна були невід`ємною часткою оточуючого пейзажу, ландшафту, більш того, — часткою світосприйняття і свідомості українців. Яворницький також збирав фольклор, старовинні господарські та побутові речі, запорозьську зброю. В цих краях ним та його співробітниками були знайдені шаблі, пістолі, кинджали, порохівниці, люльки-носогрійки, козацькі церковні дзвони, скрині, жупани, чоботи, монети… Залишки того, що не забрали в Петербург, а потім в Ленінград, що не вкрали фашисти, і не розтринькали «строітєлі нового міра» — можна й зараз побачити в Дніпропетровському історичному музеї. Але й залишки колекції Яворницького свідчать — багатюща і славна історія нашого краю.
А зібрана Дмитром Івановичем колекція давніх кам’яних скульптур, — просто вражає. І не тільки своєю кількістю, більше 80, а й своїм хронологічним і культурним розмаїттям. Антропоморфні стели доби неоліту (ІІІ тис. до н.е.), скіфські статуї (VI — IV ст. до н. е.), половецькі статуї (ХІ — ХІІІ ст.). Останніх в музеї найбільше, і значна їх частина потрапила до музею ( про це є документальні свідчення), саме з курганів Катеринославської губернії, і з наших, олександрійських степів. І добре що потрапила. Бо було б з ними теж, що сталося з красунею — церквою в Попельнастому, величними соборами Олександрії… Та хіба тільки з ними? Як зауважив Тарас Шевченко у своїх «Гайдамаках»:
«Все йде, все минає — і краю немає,Куди ж воно ділось? відкіля взялось?
І дурень і мудрий нічого не знає.
Живе… умирає…»
Куди все те поділося? Чому знищена Січ і поневолена Україна? На це питання у Яворницького відповідь є. Документ, що оприлюднив Дмитро Іванович у книзі «Вольності запорозьких козаків», розповідає про попельнастівські землі:
«За Указом Імператриці Катерини ІІ у липні 1777 року при річці Омельнику Епизаветградському пікінерному полку в «окрузі» (роті) дванадцятій дано було під слободу ротмістрові цього полку Івану Григоровичу Байдаку на 58 дворів 1740 десятин* землі, взявши за початковий пункт від річки Омельника і до гирла балки Високої на північ від дороги із слободи Попельнастої через слободу Байдака до слободи Омельницької, від дороги до середини балки — до дачі поручика Григорія Андрійовича Андруського, до дороги із слободи Крутенької у слободу Комісарівкку до балки Дігтяревої, потім степом до шляху із фортеці св. Єлизавети в Кодак, звідти, звернувши на захід, до межі округи (роти) тринадцятої Комісарівки; потім на північ суміжно з дачею підпоручика Іллі Івановича Іванова до шляху із фортеці св. Елизавети в Кодак і з Крутенької в Комісарівку до Макортету і середини балки Високої, а звідти до середини балки Криничуватої, тоді на схід до шляху із слободи Попельнастої в Крутеньку і далі вниз до початкового пункту.»
Звертаємо увагу читачів, що таку «любов» до української землі імператриця виявила вже через два роки після ліквідації нею Запорозької Січі. (А може, полюбив нашу землю ще раніше Петро — І ?) Бачите, як все просто? Не стало запорозького війська, не стало кому й захищати козацькі землі. І пішло чергове «розпаювання». Землі почали роздавати вже іншим військовим. Імператорським… Воістину, той хто не «годує своє військо, буде годувати чуже ».
Ось які думки з’являються, коли читаєш «Вольності запорозьких козаків» Д.І. Яворницького. Слід зауважити, що за часів СРСР ця книга** жодного разу не перевидавалася. А в царській Росії Яворницькому не дозволили видати її на українській мові.
Ми маємо в Україні багатющі архіви, де зберігаються документи не тільки про кількість гектарів, тракторів та комуністів. Але колгоспи — це ще не все, що було на нашій славній землі.
Герб нашої області і району, так само як і міста Олександрії, справедливо повертає нас в минуле нашого краю, саме як козацького краю. І ми цього — вже не забудемо.
* Десятина = 2400 кв. сажнів = 1,09 га.
** Яворницкий Д.И. Вольности Запорожских козаков.- СПб., 1898.
«Городской курьер», № 46, 13.11.2008