Я Сашко. Мені 13 років. Мій дід Григорій Васильович Данилко, більш за все полюбляв працювати з деревом. Він теслярував у колгоспній плотні, яку передали йому у «спадок» Пурис Данило Іванович та Гарагуля Микола Савелійович. Ці майстри тесали ярма для волів, виробляв діжки, мисники, столи, лави, ослінчики, гнув колеса до бричок… Треба сказати, що обід до колеса легше зробити збірним, з декількох частин, а дід робив його з суцільного шматка дерева, за старовинною технологією.
(Взнав я все це вже після смерті діда. Та й історія мого роду зацікавила мене тільки після подорожей по Україні. І свій домашній музей ми з Сергієм почали збирати аж після Хортиці. Сергій мій друг і сусіда.)
Коли я був зовсім маленьким, я просто ріс під дідовим верстатом. Там ми з кошенятами бавилися стружками, спали разом на тирсі. Пам`ятаю той смолистий дух. Я брався щось майструвати його інструментами, але по-справжньому навчити мене роботі дід не встиг. Спочатку я був малим, а як підріс, то дід уже хворів… Та й футбол тоді мене цікавив більше.
Тепер, коли діда не стало, я торкаюсь його речей. Сокира та рубанок, відполіровані дідовими долонями, тепер спочили, як і він. То що ж залишилось від нього?
І ось я лізу на горище. Знімаю з чуба павутиння, пробираюсь крізь сонячні промінчики, в яких витанцьовують золоті порошинки пилу. Б’юся лобом об бантину. А що це під ногами? Наче вуж скрутився у кільце! Це заготовка до колеса. Так воно нікуди й не поїхало…
Та байдуже. Зараз воно цікаве саме по собі. Тягну його до світла і бачу пружні м’язи старого дерева, плетиво його жил. Я не знаю, з дерева якої породи його гнув дід, але воно мене зачаровує своєю формою. Колесом воно не стало, та можна обрамити ним дзеркало чи мамину вишивку… Я ж бачив у музеї круглу раму на картині!
А ось якийсь вичовганий горбатий дрючок!… Посеред нього іржаве металеве кільце. Важке, холодне, і не дається зразу в руки. Та я тягну його, розгрібаючи старі качани до себе.
— Бабусю, що це? — гукаю з горища.
— То, дитино , ярмо. Волів запрягали.
— У нас були воли?
— Ми самі були як воли. У колгоспі воли.
Я спустився вниз з горища, та й бабуся стомлено присіла в холодку і обняла мене за плечі. Тоді я вперше почув розповідь про те, як у повоєнні роки працювали селяни на полі. Землю тоді обробляли не трактори, її орали волами, коровами і, навіть, запрягалися самі. Працювали зранку до ночі, без вихідних, як воли у ярмі. А платою були «трудодні». Очі бабусі налилися сльозами, коли вона згадувала своє дитинство. Згадувала вона і свою маму, як тяжко та працювала, щоб прогодувати діточок. А їх у неї було аж шестеро. Та від голоду не помер ніхто. Всі вижили.
Так ми з бабусею й почали сидіти майже кожного дня. Я відкрив її для себе. А через неї дізнався більше про діда й прадіда, про таткове дитинство…
А в той день бабуся ще побула біля мене декілька хвилин і пішла до хати, бо там на неї чекала опара. Я ще посидів трішки, вражений розповіддю бабусі і знову чкурнув на горище у розвідку. А, можливо, ще щось знайду цікаве? Довго я розгрібав старий мотлох, стомився, та й присів на щось. І що воно? Можливо, це дитячий стільчик, чи гойдалка, чи ослінчик? Ворушиться! Я перевернув знахідку і мало не зомлів. Та це ж ступа! Та, про яку тільки що розповідала бабуся. Ця ступа годувала всю сім’ю, рятуючи вдову та її дітей від голодної смерті. У ній товкли зерно на каші, затірки, коржі…
Я хотів витягти її з горища, та колода була така важка. До того ж я почув запах свіжоспеченого хліба. Пішов хлібець по подвір’ю, пішов… Добрався і до горища. Захотілося смачненького. Ковтаючи слину і уявляючи, як смачно хрумкотить скоринка у мене в роті, як на столі стоїть повна миска з пиріжками, скотився з горища, та й на кухню. Бабуся саме виймала хліб з печі. Виклала його на рушник, умила холодною колодязною водою, зверху обережно загорнула іншим краєм рушника. Нехай доходить, щоб скоринка була смачнішою.
А на столі вже парують пиріжки з вишнями і яблуками. Ох і смачні ж вони з холодним молоком!… Все це я пізніше сфотографував, зняв на відео, записав на диктофон.
…Мої мандри горищами, всерйоз розпочалися після повернення з походу на Хортицю. Там подумки повертаєшся у минулі століття. Кого тільки не бачили ці камені та кручі! Святослава та половецьких князів, Богдана Хмельницького та Івана Сірка, Тараса Шевченка, Олеся Гончара, Ліну Костенко…
Цими шляхами, де ми крокували з рюкзаками, мчали, наздоганяючи вітер, молоді козаки і поважні гетьмани. Кожен куточок цього острова дихає історією. Тут по-іншому згадуються шкільні уроки історії та географії…
А Старий Дніпро… Який він тут величний! Стоїш на кручі і дух переймає. Це Зміїна балка. Тут чуєш голос Святослава. Поклав свою голову відважний князь на цьому легендарному острові. Стає на душі якось млосно, коли дивишся на ці скелі, що визирають з-під води і радієш власній мужності і сміливості, коли стрибаєш сторч у воду. А тоді перевертаєшся під водою лицем до Сонця і Неба, і, крізь срібні бульбашки, наче бачиш над собою стрункі тіла козацьких чайок.
Тарасова стежка… Я ступав по тій землі, де ходив Великий Кобзар, і це було так незвично. По всій стежці стоять пам’ятні знаки, де викарбувані рядки з віршів поета. На Хортиці вірші сприймаються не так як в класі… Відвідали ми й музей історії козацтва. Він вразив нас своєю колекцією.
…Я подумки мчу на баскому коні по дикому полю, щоб попередити побратимів про небезпеку. Чується брязкіт зброї, стогін поранених. Вітер тріпоче козацькі клейноди, свистять у повітрі кулі. До берега причалила чайка, на ній гордовито стоїть Дмитро Вишневецький. Це він привіз на своїх човнах визволених з полону козаків. Кожен експонат, кожна панорама музею справляє незабутнє враження.
Коли ж працівники музею довідались, що ми з села, де відбулася Жовтоводська битва, екскурсію продовжили вести українською мовою.
Запросили нас і до свята святих, до фондів музею. Там зібрані експонати, які зазвичай не показують туристам, з ними працюють науковці. Сільськогосподарське знаряддя, народний одяг, ікони, військова форма, старі фото листівки. І знову думки… Те, що тут так ретельно оберігається, розкидано по нашому селі, по старих хатах та горищах. Занедбане й неоціненне нами. Але що це? Інвентарний номер на паличці з мотузкою! То Ви кажете, що то батіг? Та цим батогом тільки мишенят ганяти. Мале, нікчемне… Ось у мене вдома батіг так батіг! Метра три завдовжки. Його сплів з сириці батько Сашка Грами. Ото експонат для музею. А в нас з ним череду пасуть… Я знову мчу на коні безмежним степом, підганяю свого Орлика додому. Може ще врятую щось… Там, на Хортиці, ми з Сергієм і вирішили потроху збирати старожитності
Аж ось і сама Січ, обгороджена стіною з загострених колод. Відчиняється брама… І бачу я вже не охоронця у камуфляжі, а вартового козака. І чую я іржання коней, скрип возів, стукіт сокир. Поволі оживає музейна панорама. Серед площі стоїть гетьман та козацька старшина. Це вони зібрали козацьку раду. Ідуть вибори… Посеред майдану — церква Покрови Пресвятої Богородиці. Яка ж краса! Оце козаки, оце умільці! Не тільки воювати вміли…
Жили ми на козацькому острові в наметах, готували смачну та просту їжу, купалися в крижаній воді могутнього Дніпра. Милувалися цією красою, лазили по скелях, фотографували дивно-зелених ящірок, будували з піску макети Січової фортеці. А потім, при полум’ї нічного багаття розповідали різні історії, так, як це бувало й раніше, у наших мандрівках.
А стійки, а незабутня нічна варта! А який же смачний той куліш, що зварений власноруч. Нашу групу вразило те, що навіть тут, на Святій Хортиці, є ще такі дикуни, які нищать природу, залишають після себе безліч сміття. Наш загін зібрав, що зміг у купи, що горіло — спалили. До речі, з пластикових пляшок, які накидали «туристи», ми збудували гарний пліт. На ньому ми відпливали від берега, щоб попірнати на глибині. Не козацька чайка, звичайно, та було весело і приємно. А вночі, коли закінчилась наша зміна, ми пішли на скелі. Місячна доріжка на поверхні Старого Дніпра нагадувала меч з музейної вітрини. Мені захотілося по ньому пробігти… Та шкода було його турбувати. Бо він такий гарний. Той Дніпро!!!
Ми розуміли, що ця поїздка незабаром закінчиться і тому брали від Часу все, що могли. У нас не було жодної вільної хвилини.
Чотири дні перебування на Острові Скарбів промайнули дуже швидко, настав час прощання з цією красою. Я б і зараз хотів би повернутися на Хортицю…
Та є ще не бачений нами Батурин, Холодний Яр, Карпати… Попереду знову казкове літо і ціле Життя.
Тепер, коли діда не стало, я торкаюсь його речей. Торкаюсь руками і душею. Сокира та рубанок, відполіровані дідовими долонями, тепер спочили, як і він. То що ж залишилось від нього? Тепер відповідь є. Колесо Життя. І я в ньому не спиця, а обід, що об’єднує в собі досвід предків.
Наші предки… Он вони мерехтять, наче спиці в важких колесах, на тому возі, що торохкотить, піднімає зоряну куряву і вічно мандрує — аж он де, Чумацьким Шляхом.
Я Сергій. Свій чотирнадцятий день народження відзначив під склепіннями старовинної фортеці, в зоні стихійного лиха. Це було минулого літа, в Кам`янець-Подільському. Лив дощ. Лив безперервно — дві доби. Але суцільна стіна дощу, що стояла надворі, тільки підкреслювала затишок та безпеку нашого табору. Ми згуртувалися біля вогнища й не боялися ні блискавок, ні грому — готували козацьку кашу, смажили сало на гілочках, сушили взуття та одяг, чаювали. А коли полягали спати, над нами шугали кажани. Це було більш ніж романтично!
До таких днів народження я вже звик тому, що це не вперше під час мандрівок. Був ще день народження поблизу Білгород-Дністровського, після відвідин його фортеці. Під відкритим небом, під шум морських хвиль, зустрічав свято разом з друзями. Ми мали дуже просту їжу — хліб і кавуни. Але це було так смачно! Там був пустельний пляж, гуляв вітер, в небі шугали чайки, а в голові — думки.
І то найкраще — ідеї та думки, що відвідали нас там. Нас з Сашком. Сашко — мій друг та сусід. Ми з ним «ветерани» шкільного туристичного гуртка. Вже третій рік ми реалізовуємо власний проект — «Стежками запорожців. Фортеці та замки України.». Що це за проект?
На околицях нашого села, у травні 1648 року, відбувся один з найяскравіших епізодів національно-визвольної війни українського народу — завершальний етап Жовтоводської битви.* Маємо пам’ятний знак, до якого, ще малими, неодноразово ходили в походи. (Цього літа косили там бур’яни, щоб «Хрести» краще було видно з дороги до П’ятихаток. А «Хрестами» той знак називають у нас в народі.) Отже наш керівник запропонував нам відвідати всі місця, пов’язані з походами війська Богдана Хмельницького та з історією запорожців. З допомогою батьків придбали намети, спальники і почали потроху мандрувати.
От минулого літа ми й мандрували замками Подільщини. Бо Богданове військо побувало після Жовтоводської битви і там. Першим був Меджбіж. Коли ми зайшли на подвір’я фортеці, час неначе зупинився, і ми перенеслися в минуле. За мурами залишилися «Макдональдси», іномарки, стовпи з дротами, рекламні щити, антени… Одразу ж ми видерлися на сторожову вежу. І, не зважаючи на вихідний день, нас туди пустили.
Стоячі в цій башті, я відчував себе птахом або, іншими словами, володарем світу. Свого, українського світу. Незнаного мною досі, і такого яскравого. Відчував — те, що зараз перед моїми очима було і 100, 200, 300 років назад. І так само як я, якийсь вартовий стояв ось тут, і бачив цей пейзаж, і такі ж самісінькі хмари. Можливо, він так само думав, як і я…
Після огляду подвір’я з башти, ми підійшли до археологічного розкопу. Поруч з ним була величезна купа людських кісток, потемнілих від часу. Біля цієї купи я, та й мої друзі, притихли, бо гостро відчули, що кожен з нас — смертний… Я думав, що тут лежать, можливо, кістки тих, хто й не замислювався над такими речами. А я замислився. Чи це були кістки оборонців, а може нападників — не має ніякого значення. Важливо, що це були ЛЮДИ. Час всіх рівняє.
Нам дозволили поритися в відпрацьованій археологами землі з розкопу. Зустрічалися там шматки кераміки, ковані цвяхи, скло, пряслиця, кахлі… І ось тут мені й поталанило. Я знайшов розбиту козацьку люльку! Що вона бачила, де вона мандрувала?
В Меджибожі, на березі Південного Бугу ми бачили гарного, молодого, українського коника. Це був справний кінь білої масті. І тут, коло нього, і там, у фортеці, і на овіяних вітром баштах і стінах, ми відчували дух волі. Той самий, що захопив Тараса Шевченка, який у 1846 році побував у Меджибожі під час археографічної експедиції. Меморіальна дошка, з якої він на нас поглядав, наче освячувала вхід до фортеці.
…Отож повернімось до мого дня народження в Кам`янці. Був схід сонця над фортецею — небачений дарунок! Тому хто там не був, неможливо уявити собі цю красу. Кам’янець — Подільський замок в променях ранкового сонця просто казковий! Я прокинувся і розбудив товаришів, щоб і вони побачили це. В той день вперше в житті стріляв з лука. Поряд з Кармалюковою вежею. І хоча в полі мого зору була тільки мішень, не втримався і погрався… (Он Кармалюк знову здійснює втечу, тож я поцілив стрілою вартового, допомагаючи легендарному герою.) Насправді стріла влучила в мішок з лахміттям, що правив за мішень. Але незабутній дзвін тятиви, поштовх пружного лука, свист стріли — все було справжнім. Навіть пальці, що потерпли… Дивне відчуття, наче пригадав щось приспане, чоловіче, щось, що вже було колись.
…Потім бродили бойовими галереями в середині стін, піднімалися на башти, виглядали в бійниці, виходили на бойові майданчики. Ми побачили, як раніше жили наші предки, оглянули справжній козацький колодязь… А після розпеченої сонцем фортеці — ми купалися в Смотричі, літали над ним на «тарзанці», та стрибали з неї в воду. Отакий то подарунок отримав я на чотирнадцятиліття! Як дивно було пливти в річці і бачити не звичний нам степ, а справжню фортецю! У тих хвилях, я відчував не тільки інший смак води, а й плин часу. Та й тарзанка, нагадала мені маятник від старого годинника, що ми з Сашком знайшли…
Подорожуючи «Стежками Запорожців», ми побували і під стінами славетного Хотина. Його можна назвати «Хотин-батько», пам’ятаючи про Січ-мати. Ми почули легенди та історії про Сагайдачного, про криваві бої під стінами могутньої фортеці, обійшли всі її закапелки. Була злива, та ми заховалися від неї в Дністрі, там було тепліше. Потім піднімалися на схили сусідніх ярів, щоб оглянути цю диво-фортецю, та сфотографувати її з різних точок.
В минулому, вороги неодноразово приходили брати Хотин. Що тут могла зробити якась нещасна кіннота і артилерія — проти сорокаметрових стін! Розумієш це, коли стоїш під ними. Так вона і збереглась, і ось чому ми можемо бачити Хотинську фортецю зараз. Найкраще видно фортецю з високого схилу, з боку річки. (А хотілося б ще побачити стіни Хотина і з висоти пташиного польоту.)
Найбільше в моїй пам’яті відклалося саме це літо. Побував я і на Хортиці. Вразила відтворена майстрами Січ, її дерев’яні вежі, січова церква, могутня огорожа. Вразили і маки під січовими стінами. Як краплі козацької крові… Кожного вечора ми довго сиділи на березі Дніпра, і пахло димом від вогнища, і поруч були друзі. В такі хвилини нічого не хотілось говорити. І всі це розуміли. Хотілось сидіти та слухати голоси ночі і Часу…. А які сни бачив я серед лісу, ночуючи у наметі! Незабутня й нічна варта, коли охороняв сон своїх товаришів! На Хортиці — відчув себе вояком.
Після цих подорожей, я почав цінувати і дещо розуміти з минулого нашого народу. Ми з моїм другом Сашком відкрили спільну справу і почали розшукувати та збирати старі речі в своєму селі.
…Якось мама пригадала, що в нас на горищі є стара прядка. Піднявсь туди, а поруч з прядкою — лежало ще щось. Якийсь чемодан. Потяг його, відкрив, а там стара сушка, та якийсь згорток. Розгорнув декілька шарів тканини і паперу і побачив стару ікону. Потім, через рідню довідався, що заховали її ще мої прадід та прабаба. Чернявський Олександр Миколайович, 1911 р.н., та його дружина Ганна Антонівна 1910 р.н., Це було в Голодомор, коли по хатах ходили активісти і забирали в людей останні харчі, одяг та нищили ікони.
З довідників та наукової літератури тепер я знаю, що це зразок так званого «українського народного хатнього іконопису». Подібні до мого «Христа Вседержителя» ікони малювали народні майстри на замовлення своїх односельців. Іноді, обличчя святих, нагадували портрети реальних людей. Я пишаюся цією реліквією і збережу її для своїх дітей. І не продам її ні за яку ціну. Про мою знахідку написала наша місцева газета.
«Віддалась ікона до рук дитини. Господь, дбайливо спеленутий, немов дитя, дочекався свого часу на бабиному горищі і знову відкрився людям. Знайшов і оприлюднив це послання з минулого 13-ти річний Сергій Хорольский, правнук Чернявських. Цей хлопець вже дещо бачив на своєму віку і, сподіваємось, вміє цінувати і берегти красу. Цікава деталь. Натрапив Сергій на прабабину схованку цього літа, наступного дня після свого повернення з легендарної Хортиці.» ( «Городской курьер» № 46, 13.11.2008)
Тепер мені і моїм друзям вже відомо, що «…хатні ікони, намолені багатьма поколіннями наших дідів та прадідів — особливі. Вони зовсім по-іншому впливали і впливають на людей, ніж кольорові фото-ікони сучасного промислового виробництва. Давні ікони — мають надзвичайну енергетику та властивості. Перед ними століттями горіли незліченні свічки та творилися молитви. Той стан піднесеного спілкування з Божеством вони випромінюють і понині. Світ, що дбайливо створювався українським народом протягом багатьох століть — продовжує жити.»
Зараз наша сімейна ікона знаходиться в моїй кімнаті. У нас з Сашком накопичилось багато давніх речей, і ми горді з того, що врятували і бережемо їх. Вважаю, що кращого способу пояснити, навіщо треба любити і поважати українське минуле — немає. Частина наших знахідок ввійшла до “Шкільного віртуального музею”, також його можна відвідати на сайті ( http://zvanya.alnet.com.ua/muzey/index.html). Є там і моя ікона, і козацька люлька, і наконечник стріли. Вони ілюструють історію мого рідного села, Попельнастого.
…В останню ніч я довго не спав. Сашко теж крутився в спальнику. Гукнув його, він озвався. Тихесенько, нікому не сказавши ні слова, ми виповзли з намету… Фортеця, при місячному сяйві була зовсім інша. На вершечку однієї з башт сиділа сова. Її силует нагадував давній флюгер. Сова ринула вниз, до Смотрича. Та й ми слідом — за нею… Розплескавши місячне сяйво, шубовснули ми в теплі хвилі. Бавились як малята, а душа вже відчувала… Річка Часу, плин Часу, течія Часу підхопила нас і несе. Несе і буде нести все наше життя… Колись, потім, ми приведемо сюди своїх дітей. Розтулимо руки і течія підхопить і їх. І вони будуть щасливо сміятися, пірнати і плавати навипередки, як зараз плещемось ми.
Хай же так буде вічно. Хай вічно кружляє Колесо Життя.
* На нашій малій Батьківшині, у районі, окресленому сучасними селами Попельнасте, Грамівка, Холодіївка та Григорівка, з 29 квітня по 16 травня 1648 року відбулася знаменита битва на річці Жовті Води та біля балки Княжі Байраки. Жителі Попельнастого пишаються тим, що саме тут, «…силами війська запорожського під командуванням Богдана Хмельницького та за допомогою союзного кримсько-татарського війська, очолюваного Тугай-Беєм, було розгромлено польську армію і покладено початок національно-визвольній війні українського народу за становлення своєї державності.»