marco59

Підготував Погорілий І.П.

Попельнасте славне тим, що поблизу нього відбувся один з яскравих епізодів національно-визвольної війни — Жовтоводська битва 1648 року під проводом Богдана Хмельницького. Саме ця битва покладена в основу гербу села.

Територія Попельнастівської сільської ради складає 73278,1593 гектарів, з них — 55224,3561 гектарів орної землі.
Сільський голова — Волянський Олег Володимирович. Кількість населення на 1.01.2020 року – 7776 чоловік. На території сільської ради працюють 12 сільськогосподарських підприємств: СТОВ «ім. Шевченка», ТОВ «АПК- Артем», ТОВ «УкрАгроКом», ТОВ «Агродар ЛТД», ФГ «Олександрівське», СВК ім. Фрунзе, ТОВ «Агродар ЛТД», ФГ «Сімфо», ТОВ «Степ» 2000 рік, ФГ «Веселка», ТОВ”Долинське”, ТОВ «Улянівка-Агро» і 1195 одноосібників.

Село Попельнасте має 14 навчальних закладів: 6 загальноосвітніх школ І-ІІІ ступенів, одну загальноосвітню школу І-ІІ ступеню, 7 дитячих дошкільних навчальних закладів, 1 позашкільний навчальний заклад. Чотири лікарняні амбулаторії та один фельдшерсько-акушерський пункт, 14 будинків культури, 12 бібліотек, 63 самодіяльних творчих колективів, православну церкву Івана Богослова та протестантську церкву. Село газифіковане, працює вуличне освітлення та станція мобільного зв’язку. Працює 29 торгових точок.

Село має потужний рекреаційний потенціал та перспективи розвитку зеленого туризму. Безліч ставків та незаймана природа з реліктовими рослинами є справжньою окрасою Попельнастого. Археологічна спадщина села складається з 14 курганів, створених в різні часи різними народами, що проживали тут.

Походження назви

Є назви, історія походження яких не викликає сумніву, наприклад Гайове, Діброва, Піщаний Брід, Зелений Барвінок. В той же час існують назви населених пунктів, історія яких сягає у глибину віків. На кордоні з Дніпропетровщиною серед неосяжного степу розкинулося село Попельнасте.

Відомо, що на Україні з 14 ст. розвивалося виробництво поташу, який виробляли з попелу спалених дерев. Біля кожного такого виробництва була попільня — сховище для зберігання попелу. Звідси і походить назва села, а це значить, що у давні часи в цих краях були лісові масиви.

(Версія Олександрійського краєзнавця Анатолія Кохана. Сільський вісник 28 квітня 2007р.)

Інша версія

Інша версія походження назви села, від, начебто, імені одного з місцевих священників — здається малоймовірною.

Розглянемо хронологію подій. «Около 1765 г. по распоряжению Новороссийской губернской Канцелярии в Балке Глиняной основана и открыта была государственная воинская слобода Попельнастая….»

Так повідомляє Феодосій Макаревський в своєму описі Катеринославської єпархії. Відкрили і вже дали назву. Далі автор зазначає, що першим священиком Івано-Богословської церкви ( вона була закладена 1 червня 1772, а 16 грудня 1773 освячена) був Діонісій Дем`яновський та Симеон Ревуцький.

Як бачимо, перші сім років село взагалі не мало церкви. Згадку ж про диякона цієї ж таки церкви, Гната Попельницького, знаходимо в церковній ревізії лише за 1782 рік. Цей диякон нічим не вирізняється з довгого переліку прізвищ служителів місцевої церкви. Та й село вже 17 років як існує з своєю власною назвою! Тож яка була потреба нарікати його вдруге, та ще й іменем не священика, а нижчого за саном звичайного диякона,? До того ж село назване Попельнастим, а не Попельницьким!

Тому, скоріш за все, прізвище і назва села поєдналися в народній уяві вже пізніше. Породила ж народну версію походження — часткова співзвучність дияконового прізвища та назви села. Так, ймовірно, і виникла ця легенда. А вже через декілька поколінь вона почала сприйматися як незаперечний факт.

Для встановлення ж істини — необхідно продовжувати пошуки відповідних документів в архівах.

Валерій Жванко

Інформація про населений пункт.

назва — Попельнасте;

тип — село;

країна — Україна;

область — Кіровоградська;

район — Олександрійський.

Географічні координати:

північна широта — 48° 40′;

східна довгота — 33° 44′;

висота над рівнем моря — 107м.

«Желтоводская битва имела для украинского народа такое же значение, как в свое время Куликовская битва для российского народа». Елисаветград. История. Научно-популярный очерк. П Кизыменко, М.Тупчиенко, П.Босый)

«Перший етап битви — облога польского табору, відбувся з 29 квітня по 15 травня 1648 року в квадраті сучасних сіл: Жовте, Пахарівка, Дмитрівка, Жовтоолександрівка. Другий етап — розгром польского війська 16 травня, під час його відступу паралельно балці Княжі Байраки в районі сіл Попельнасте, Грамівка і Григорівка».

Так стверджує військовий історик, лауреат премії Яворівського, кандидат історичних наук — Іван Стороженко.

На кордоні Олександрійського району і Дніпропетровської області є унікальний туристичний об’єкт і маршрут. В 1998 році в селі Жовтоолександрівці П`ятихатського району Дніпропетровської області було відкрито унікальний пам’ятник на честь 350 річниці Жовтоводської битви. Можливо, для когось це стане новиною, але перемогу над польским військом Богдан Хмельницький здобув зовсім не ПІД, і навіть не ПОБЛИЗУ міста Жовті Води. Битва відбулася у верхів’ях річки під назвою Жовта Вода. (За деякими версіями — це назва озера. Ні річка, ні озеро до нашого часу не збереглися.

Ґрунтуючись на дослідженнях Стороженка і було обране місце для зведення монумента. Відкриття відбулося в присутності величезної кількості місцевих жителів та гостей, офіційних осіб та делегацій, телебачення та преси. Освятив пам’ятник патріарх Філарет.

На відкритті пам’ятника несподіваною, але приємною сенсацією став виступ кримськотатарської делегації, концертна програма фольклорного колективу з Криму, а також безкоштовне розповсюдження унікальної книги про історію та страждання кримськотатарського народу.

Символічно, що автори пам’ятника увічнили не тільки успішний початок Визвольної війни українського народу проти польських колонізаторів, але й допомогу в цій битві союзного кримськотатарського війська під проводом Тугай-бея. В цій вірності історичним фактам — унікальність цього пам’ятника. Адже трагічне минуле польського, українського та кримськотатарського народів багато що підказує сучасникам, й багато від чого застерігає.

6 — 7 травня 2006 року в м. Жовті Води проводився історико-художній фестиваль «Пам`ятаємо минуле, дбаємо про майбутнє», присвячений 358 річниці перемозі у Жовтоводській битві. Тоді українське козацьке військо під проводом Богдана Хмельницького та союзне крімськотатарське військо на чолі з Ислам-Гиреєм здобуло блискучу перемогу над польським військом під командуванням Потоцьким. Відбулась науково-практична конференція, на якій виступили представники українької та кримськотатарської сторони: вчені, журналісти, студенти та старшокласники. Учасники фестивалю відвідали Княжі Байраки в селі Жовтоолександрівці,. П`ятихатського району, де поклали квіти до пам`ятника героям Жовтоводської битви.

Кримськотатарська делегація, привезла в своєму складі близько ста майстрів народних промислів, художників, театральні та художні колективи. Відбулися виставки та майстеркласи для української та кримськотатарської молоді. Святкування історичної перемоги завершилось грандіозним спільним концертом. В ньому прийняли участь гості з Криму та кращі колективи з Жовтих Вод. Мета фестиваля — сприяти розвитку історичної пам,яті учнівської та студентської молоді, формування толерантних міжнаціональних стосунків та становлення молодіжних лідерів нової формації. Якби подібні заходи стали постійними, це б спрацювало на процвітання нашої багатонаціональної України.

Будь — який край насправді і повноцінно існує тільки тоді, коли пам’ять про нього збережено. А колективну пам’ять фіксують, створюють і бережуть дослідники. Нашому краю пощастило. Ним мандрував всесвітньо відомий історик, археолог, краєзнавець і письменник — академік Дмитро Іванович Яворницький (1855-1940). Він сходив «вздовж і впоперек» степи Придніпров’я. В пошуках слідів минулого, Яворницький не оминув увагою і село Попельнасте, яке колись перебувало у складі Катеринославської губернії.

Яворницький щорічно мандрував рідним краєм, ретельно досліджуючи кожне село, кожний клаптик землі, і невпинно поповнював колекції Катеринославського історичного музею,

Його щоденники відображують маршрути тих експедицій. Серед багатьох населенних пунктів України зустрічаємо й ті, що межують, або знаходяться поруч з Попельнастим: Єрастівка ( землі належали Єрасту Бродському), Мишурин Ріг, Дереївка…

Яворницький розкопував тут давні кургани з встановленими на них «кам’яними бабами», як їх називали в народі. Ці кургани здавна були невід`ємною часткою оточуючого пейзажу, ландшафту, більш того, — часткою світосприйняття і свідомості українців. Яворницький також збирав фольклор, старовинні господарські та побутові речі, запорозьську зброю. В цих краях ним та його співробітниками були знайдені шаблі, пістолі, кинджали, порохівниці, люльки-носогрійки, козацькі церковні дзвони, скрині, жупани, чоботи, монети… Залишки того, що не забрали в Петербург, а потім в Ленінград, що не вкрали фашисти, і не розтринькали «строітєлі нового міра» — можна й зараз побачити в Дніпропетровському історичному музеї. Але й залишки колекції Яворницького свідчать — багатюща і славна історія нашого краю.

А зібрана Дмитром Івановичем колекція давніх кам’яних скульптур, — просто вражає. І не тільки своєю кількістю, більше 80, а й своїм хронологічним і культурним розмаїттям. Антропоморфні стели доби неоліту (ІІІ тис. до н.е.), скіфські статуї (VI — IV ст. до н. е.), половецькі статуї (ХІ — ХІІІ ст.). Останніх в музеї найбільше, і значна їх частина потрапила до музею ( про це є документальні свідчення), саме з курганів Катеринославської губернії, і з наших, олександрійських степів. І добре що потрапила. Бо було б з ними теж, що сталося з красунею — церквою в Попельнастому, величними соборами Олександрії… Та хіба тільки з ними? Як зауважив Тарас Шевченко у своїх «Гайдамаках»:

«Все йде, все минає — і краю немає,

Куди ж воно ділось? відкіля взялось?

І дурень і мудрий нічого не знає.

Живе… умирає…»

Куди все те поділося? Чому знищена Січ і поневолена Україна? На це питання у Яворницького відповідь є. Документ, що оприлюднив Дмитро Іванович у книзі «Вольності запорозьких козаків», розповідає про попельнастівські землі:

«За Указом Імператриці Катерини ІІ у липні 1777 року при річці Омельнику Епизаветградському пікінерному полку в «окрузі» (роті) дванадцятій дано було під слободу ротмістрові цього полку Івану Григоровичу Байдаку на 58 дворів 1740 десятин* землі, взявши за початковий пункт від річки Омельника і до гирла балки Високої на північ від дороги із слободи Попельнастої через слободу Байдака до слободи Омельницької, від дороги до середини балки — до дачі поручика Григорія Андрійовича Андруського, до дороги із слободи Крутенької у слободу Комісарівкку до балки Дігтяревої, потім степом до шляху із фортеці св. Єлизавети в Кодак, звідти, звернувши на захід, до межі округи (роти) тринадцятої Комісарівки; потім на північ суміжно з дачею підпоручика Іллі Івановича Іванова до шляху із фортеці св. Елизавети в Кодак і з Крутенької в Комісарівку до Макортету і середини балки Високої, а звідти до середини балки Криничуватої, тоді на схід до шляху із слободи Попельнастої в Крутеньку і далі вниз до початкового пункту.»

Звертаємо увагу читачів, що таку «любов» до української землі імператриця виявила вже через два роки після ліквідації нею Запорозької Січі. (А може, полюбив нашу землю ще раніше Петро — І ?) Бачите, як все просто? Не стало запорозького війська, не стало кому й захищати козацькі землі. І пішло чергове «розпаювання». Землі почали роздавати вже іншим військовим. Імператорським… Воістину, той хто не «годує своє військо, буде годувати чуже ».

Ось які думки з’являються, коли читаєш «Вольності запорозьких козаків» Д.І. Яворницького. Слід зауважити, що за часів СРСР ця книга** жодного разу не перевидавалася. А в царській Росії Яворницькому не дозволили видати її на українській мові.

Ми маємо в Україні багатющі архіви, де зберігаються документи не тільки про кількість гектарів, тракторів та комуністів. Але колгоспи — це ще не все, що було на нашій славній землі.

Герб нашої області і району, так само як і міста Олександрії, справедливо повертає нас в минуле нашого краю, саме як козацького краю. І ми цього — вже не забудемо.

* Десятина = 2400 кв. сажнів = 1,09 га.

** Яворницкий Д.И. Вольности Запорожских козаков.- СПб., 1898.

«Городской курьер», № 46, 13.11.2008

Опис гербу Олександрійського району

«На синьому фоні зображений у русі срібний кінь із золотими гривою і копитами та повернутою вбік головою; на золотій відділеній лускоподібній основі — червоні лук і стріла, покладені в балку; у лівій золотій скошеній главі — червоний лапчастий (козацький) хрест.»

  Кінь

На гербі та в степах Олександрійщини

«Ой, коню, мій коню,
Де ж ті літа, де ж той час,
Як ми слави добували,
І як всюди знали нас?»

(Українська народна пісня)

Довгий час історію заснування Олександрійського (с. Лікарівка) кінного заводу пов’язували лише з командувачем 1-ї Кінної армії Семеном Будьоним. В комуністичні часи так, мабуть, було треба, бо кожна епоха творить своїх ідолів. Але в Україні коні водились і раніше. І гарні коні!

Відомості про розвиток скотарства на території сучасної України сягають ІV — VІ ст.до н.є. Батько історії Геродот згадує про скіфів-скотарів. За твердженнями відомого американського археолога Вальтера Суллівана «коні вперше були приручені в степах України за 4.350 років до народження Христа.» (1)

Як бачимо, не все в світі почалося з радянської влади, і не все з нею закінчилося. А почалося все, безумовно, з диких степових коней. Літописці називали їх «вътроногими конями». Їх табуни тисячі років були справжньою окрасою і символом українського степу, і вже тільки потім стали генетичною базою для виведення нових порід коней. Кінь здавна був помічником, трудівником та другом багатьох народів, що в різні часи населяли наш край. Це і племена, що жили в далеку від нас епоху бронзи, а потім — скіфи, сармати, гуни, печеніги, торки та половці. У язичницьких віруваннях кінь був символом Сонця, символізував зв’язок з поту стороннім світом.

Козаччина

Пройшли століття, і розводити коней продовжували вже козаки. Ми горді з того, що започатковано цю традицію було і на території нинішнього Олександрійського району, нашої малої Батьківщини. «Місцевість між Інгулом та Інгульцем відома була, крім усього, тим, що тут у запорожців були кінські заводи і заводи рогатої худоби» (2)

Козаки обрали саме цю місцевість не випадково. «Там сіна по коліно, свіжого пойла по стойло», — так в народі визначали природні умови на території, що належала до Вольностей запорозьких козаків.

На вільних харчах, серед степового вітру — викохала розкішна українська природа справжне диво, диких коней-тарпанів. Зустріч з тими конями, справляла належне враження на подорожніх. «Вони бігають з незбагненною швидкістю, принаймні удвоє швидше від доброго свійського коня.» — писав вже у XVIII столітті російський академік Самуіл Гмелін. Та чужоземців вражали не лише фізичні якості тих тварин. Українські степові коні мали дуже волелюбний характер.

«Спіймані в тенета живі дикі коні бігають з великим зусиллям і гинуть переважно через рік після втрати свободи…» (3)

Інший автор додає подробиць: «Вони або втечуть, або здохнуть, бо не можуть жити в неволі,- по степу бігати — оце так.» (4)

Тож нашим пращурам було в кого навчитися незалежності. Ті коні були частиною оточуючого середовища, невід’ємною частиною пейзажу. Кургани, рухливі хвилі ковили, тіні хмар, що біжать схилами балок, кінські табуни, що мчаться, та курява за ними… Дикі коні надавали динамізму класичному українському ландшафту, врівноваженому і гармонійному. Ще дітьми, спостерігаючи мінливу красу тих табунів, козак`и й коз`ачки назавжди засвоювали, що то за добро таке — воля. Справжня воля! «Мешканці України, які всі звалися козаками й пишалися цим ім’ям… високі на зріст, кремезні, вправні, щедрі, не цікавляться збагаченням, ревниві до своєї волі й зовсім не придатні носити ярмо. Вони не знають утоми, вперті і
хоробрі…» (5)

Знаменно, що кінь, зображений на гербі нашої Олександрійщини — вільний, незагнузданий! Добре, що там є і зброя… Це історичний відбиток найдинамічнішого, можливо, періоду нашої історії. У козака «бідного сиротини, чорна бурка — його сват, шабля й люлька — вся родина, сивий коник — його брат». Дійсно, коні запорожців були сиві, мишачої масті, невеликі на зріст, зате міцні, сильні, крепкі в ногах, витривалі в довгих походах, неперебірливі в їжі, дивно спокійні характером і напрочуд тямовиті. Довгий час дикі та приручені коні запорожців співіснували разом. Проявляли дикі коні гонор також обираючи собі пару. Ось як здійснювався природній відбір, внаслідок чого і з’являлися нові породи:
«Ото, бувало, їде кобилою чоловік по шляху, а дикі коні пасуться. То відразу дикий жеребець збіжить на могилу й нюхає, чим той чоловік їде, кобилою чи конем. Як почує, що кобила, то пиши, чоловіче, пропало: поб’є голоблі, поламає воза й захопить з собою кобилку. І скільки-то по тій дорозі коліс, ободів, голобель та драбин від возів валялося — усе це шкода диких жеребців.» (4)

Так, для господарства — шкода, але ж для нащадків — безцінний генетичний фонд. Збагатили його також численні нові види, що самі зайшли в Україну з близьких та далеких країв та країн. До того ж, запорозькі козаки, повертаючись з далеких військових походів, часто приводили з собою коней, захоплених як військовий трофей. В наших степах природі й людям було з чого вибирати, адже Україна, яка розкинулась на перехресті військових та торговельних шляхів, мала коників звідусіль. Крім того, коней купували, міняли і…, ну що ж, ніде правди діти, і крали. Обопільно. Татари, поляки, запорожці, росіяни… Один в одного. Такі часи тоді були, такі краї — прикордонні. Уявімо собі таку картину…

Дикі коні «ходять табунами по 50 — 60 (голів). Вони досить часто викликали у нас тривогу, оскільки ми їх здалеку приймали за татар». Яка ж то краса була! Хоча і тривожна краса… Далі Боплан продовжує: «… це дивне видовище, оскільки 80 тисяч татар ведуть понад 200 тисяч коней; не так густо дерев у лісі, як їхніх коней тоді в степу.» (6)

Стає зрозумілим, чому шлях, що йшов через всю Україну (в тому числі і Олександрійським районом) називався Чорним. Після проходу чи то козацького, чи то татарського війська — трава була витолочена копитами, а під час зупинок і випасена вщент…

Д.І. Яворницький наводить приклад про масштаби господарювання та майнового стану запорожців. Зокрема зазначає, що не було такого козака, який би не мав 10-20 коней. Що ж до кошових отаманів, то їх майновий стан «дещо» відрізнявся від простих козаків. Останній отаман Січі Петро Калнішевський під час тільки однієї торгівельної операції продав разом 14.000 коней. А у полковника Афанасія Ковпака татари якось під час набігу захопили 7000 коней.

Слава тих запорожських коней сягала як Східної, так і Західної Європи, а від того попит на них був дуже великий. Україна тих часів вигідно скористалась своїм географічним положенням на перетині торгівельних шляхів, і продавала коней всім своїм близьким і далеким сусідам: полякам, кримцям, туркам та росіянам.

«Самі запорожці дуже цінували своїх коней, і на знак своєї особливої поваги, іноді, дарували кращих коней гетьманам, панам в Україну і Польщу, вельможам і царям до Москви і Петербурга .» (6)

Пізніше військові поселенці Нової Сербії, російські військові та інші завойовники, нарешті, просто бандити — пересувались нашими землями теж не на джипах. Таким чином і їхні коні за декілька століть залишили певний слід в генетиці місцевих порід. За що їм наш уклін. ( Коням, коням…) Давні українці вважали коней «чистими тваринами». Кінь — частий герой народних пісень, фольклору.

6 травня — день Святого Юрія, покровителя коней. В цей день коні не працювали, селяни підрізали їм гриви і хвости, гарно годували.

Колгоспна доба

Розгром більшовиками індивідуальних селяських господарств, спричинений колективізацією, приніс занепад скотарства взагалі, а конярства зокрема.
Загальновідомо, що Голодомор крім знищення мільйонів людей, спричинив ще й масову загибель коней та спровокував селян на їх вимушений забій. У 1933 році залишилось ледве 41 % коней проти доколгоспних часів в Україні. Ось яка сумна динаміка тих змін. «Якщо у 1916 році в Україні було 5,5 млн. коней, то в:

1930 — 5,3 млн.
1933 — 2,6 млн.
1936 — 2,5 млн.
1938 — 2,9 млн.
1940 — 3,3 млн.» (8)

Поява тракторів, не є правдивою причиною зменшення поголів’я в 1933 році, а лише брехливим прикриттям більшовицького злочину. Бо тоді, за логікою колгоспного «благодєнствія», в 1940 році тракторів мало стати ще більше, а коней, відповідно менше. А ми ж бачимо повільне зростання кінського поголів’я. Таки потрібні були ті коні… І не тільки в армії. (Хоча в армії коней кормили краще ніж колгоспників в колгоспах.)

Початок

З історичної довідки відомо, що Олександрійський кінний завод № 174 було засновано одразу ж після голодомору, у 1933-1934 роках на базі зернорадгоспу «Індустрія». (9)
Перша його назва — Олександрійський військовий Кінний завод
№ 174. Його робітники навіть урочисто приймали військову присягу, і підпорядковувались Центральному управлінню Військових Кінних заводів. Про це свідчить опис документів за 1947 рік. У 1948 році кінзавод був переданий до Міністерства сільського господарства СРСР, а з 1949 року знаходився в підпорядкуванні Українського тресту кінних заводів.

Друга світова війна

Важка та героїчна доля випала працівникам кінзаводу в часи Другої світової війни. В останні дні липня 1941 року було евакуйоване полукровне відділення племінних тварин. Складніше було з цінними жеребцями, матками та молодняком. Раптова та довготривала мандрівка могла їм зашкодити. Але досвідчені табунники, конюхи, тренери та жокеї вивели весь цей живий скарб степами, над якими вже панувала німецька авіація. Вивели через Дніпропетровськ, на лівий берег Дніпра, скориставшись напівзруйнованими дніпровськими мостами, які і вдень і вночі бомбардувались. Далі наші коні рухались вже залізницею до Ростовської області, а потім, в зв’язку з поразками на фронтах, рушили пішим порядком ще далі, за Волгу, в Західний Казахстан. Після перелому у війні фронт покотився на Захід. Була звільнена від фашистів в грудні 1943 року і Олександрія. Кінзавод почали відновлювати негайно. В архівах є документи датовані 31 січня 1944 року. Це накази Управління Військовими кінними заводами. Зразу кінзавод був вкомплектований трофейними полукровними кобилами угорських порід Ноніус, Гідрон, Фуріозо. Крім того до заводу завезли і висококровних кобил з Бурят-Монгольського кінного заводу. Так олександрійці вже вкотре відродили традицію промислового розведення коней в нашому краї. На території заводу була збудована кузня з механічною майстернею, продовжувалось капітальне будівництво. У 1947 році тут вже було близько 400 коней, серед них 195 маток. Тоді ж було розпочато роботу по виведенню українського верхового коня, яка завершилась цілковитим успіхом.

Спорт

Коні цієї породи стали широко відомі у світі після перемоги Івана Кізімова на Олімпійських іграх у Мехіко в 1968 році. «Він виступив там на Іхорі, десятирічному коні з Олександрійського кінного заводу.» (10)

Той славетний Іхор, найкраще представив світові нову породну групу. Український верховий кінь — великий на зріст, гармонійного екстер’єру, легкий та вільний в рухах, надзвичайно слухняний. Це результат схрещування полукровок угорського походження з жеребцями тракененської та чистокровних порід. Важливу роль зіграли і своєрідні умови місцевого клімату, специфіка грунту та рослинності. Закріпила авторитет олександрйських селекціонерів і наступна олімпійська перемога. Іван Кізімов на Іхорі, Елена Петушкова на Попелі, Іван Каліта на Тарифі — стали золотою командою ХХ Олімпійських ігор у Мюнхені. «У 1980 році було взято на облік 38,4 тисячі українських верхових коней, в тому числі 3,9 чистопородних. Найбільш цінне поголів’я було на той час зосереджено в Олександрійському та Дніпропетровському кінних заводах.» (11)

За часи незалежності вдалося зберегти колектив та цінне поголів’я, як запоруку майбутнього процвітання цієї перспективної галузі господарства.

Кіномистецтво, бізнес та виховний потенціал

А вже в новому тисячолітті художній кінофільм «Дикий табун» відкрив Україні та державам СНД новий, інформаційно-виховний потенціал нашого кінзаводу. Зйомки фільму на кінзаводі в 2002 році здійснила кіностудія ??????? Фільм з успіхом демонструвався на кіно та телеекранах. Сподіваємось, що це тільки початок. Але треба не мріяти, а працювати. Городянам і селянам — разом. Дійсно, якщо об’єднати інтереси та інфраструктури міста і району, та прийняти спільну програму, наш край обов’язково стане туристично привабливим! Особливо це стосується зеленого сільського туризму, який в Олександрійському районі має гарні перспективи. Для цього в нас є спільна і багата база! Тут слід згадати Протопопівську «Скелю», олімпійського рівня басейн, унікальну трасу «Вербова Лоза», стадіон «Ніка», річки, ставки та водосховища, кургани, гарний клімат… Переобладнавши існуючі, та збудувавши нові готелі, в тому числі і в сільській місцевості, можна і гостей запрошувати звідусіль. Треба не тільки іноземцям розповісти, а й самім нарешті зрозуміти, на якій чудовій та багатій землі ми живемо.

Про виховний потенціал Олександрійського кінзаводу годі й говорити. Загальовідомо, що спілкування з тваринами дає надзвичайний лікувальний єфект, зокрема при психічних розладах, ДЦП (дитячому церебральному паралічу), асоціальній поведінці і т.д.. Дитина, якій підкоряється велична тварина, сповнюється віри в себе, і якщо не долає повністю свою хворобу, то завжди покращує стан свого здоров’я та переборює безліч комплексів меншовартості. До речі, програма «Шкільний автобус», на місцевому рівні, може працювати в обидві сторони, реалізуючі не тільки підвіз дітей з віддалених сіл до сільських шкіл та Олександрії, а й підвіз міських дітей до сільських «освітньо-виховних-ігрових комплексів». Ігри в ковбоїв, індіанців, мушкетерів, козаків, причому не комп’ютерні, а справжні — стануть реальністю в житті багатьох дітей та підлітків. А чому б і не дорослих? Хіба можна їх цього позбавляти?

Легенди та реалії нашого козацького краю, чарівна природа — це скарб, що дістався нам від предків. І ми його повинні не тільки зберегти, але й примножити!

І пам’ятаймо про наш герб. Адже кінь на ньому — нескорений, вільний! А воля — то найвище благо.

Список використаної літератури

1. Лепеха Т.В. Українознавство. — К., Видавничий центр «Просвіта», 2005

2. Зуев В. Путешественние записки.- СПб, 1787

3. Гмелин С. Путешествие от Петербурга до Черкас. — СПб., 1771

4. Эварницкий Д. Запорожье в остатках старины и преданиях народа. — СПб., 1888

5. Жан-Бенуа Шерер. Літопис Малоросії, або історія козаків-запорожців… Київ. «Український письменник.» 1994

6. Боплан Г.Л. де Опис України… — К.,1990

7. Скальковский,История Новой Сечи, Одесса, 1885

8. Енциклопедія українознавства. — Київ, 1995

9. Историческая справка Александрийского конного завода № 174 Александрийского района, с. Лекаревка. — Александрийский районный архив., фонд № 6734

10. Бобылев И. Ф. Ветер в гриве. — Москва, «Планета», 1976

11. Барминцев Ю.Н. Кожевников Е.В. Коневодство в СССР.-Москва, «Колос», 1983

«Городской курьер», № 46, 13.11.2008

На гербі та в степах Олександрійщини

Не всім подобається герб району… Хтось хотів би бачити на ньому трактора ХТЗ, а хтось кам’яну сокиру. Адже вони теж були в нашій історії. Чому ж стріла та лук? Відповідь загальновідома. Саме з козаками та їхньою атрибутикою пов’язаний початок боротьби українського народу за своє національне визволення та державну незалежність. А ця боротьба була і є центральною подією нашої історії. Почнемо з питання, а чи були в козаків ті луки зі стрілами взагалі? І чи були вони на території Олександрійщини зокрема? Які, коли? Про це й мова…

Без лука, цього геніального винаходу людства, можливо, не відбулась б вся людська цивілізація. Час появи лука відносять до пізнього палеоліту, або до початку мезоліту (40-30 тисяч років у минулому). Де його застосували на земній кулі вперше, встановити тепер вже неможливо. Зрозуміло, що і на теренах України лук з’явився задовго до козаків, у народів, які змінюючи один одного, здавна проживали на нашій благословенній землі.

Що ж стосується козаків, то спершу лук був у них мисливською зброєю, ( а запорожці починали саме як мисливці), а вже потім лук став військовим.

Літописи

Численні тексти та малюнки в літописах неспростовно свідчать про значне розповсюдження луків в Україні як за княжої доби, так і в часи козаччини.

Одне з найперших документальних свідчень про козацькі луки знаходимо в Літописі Самовидця: «У 1574 році частина козаків Сверчовського була озброєна луками та стрілами, якими вони дуже влучно вражали татар та турок».

Авторитетна Енциклопедія українознавства стверджує: «Запорожці ще до ХVІІІ ст. славилися як чудові стрільці-лучники».

Безумовно, лук винайшли не запорожці. Вони лише розвинули традицію, яка існувала на наших землях ще з княжої доби, та пристосували до своїх потреб військовий досвід, набутий при спілкуванні з іншими народами та племенами.

Малюнки

Відома безліч оригінальних зображень козаків з луком та стрілами. Раннє зображення запорозького лука ми бачимо на портреті засновника Запорожської Січі — князя Дмитра Вишневецького, на прозвіще Байда. Його портрет знаходимо у відомій «Історії українського війська» Лук в його руці своєю формою нагадує турецький лук ХVІ століття.

На «Віршах», виданих у Києві у 1622 році, анонімний гравер зобразив Петра Конашевича-Сагайдачного верхи на коні, також з луком турецького типу та сагайдаком повним стріл. Це саме той Сагайдачний, який надав реєстровим козакам твердої військової організації.

Офіційні документи, що також підтверджують широке застосування луків в запорозькому війську — це географічні карти, зокрема французьського інженера Боплана. Територія, де знаходиться зараз Кіровоградщина та Олександрійський район, теж включена до цієї карти під назвою Дике Поле. Старовинна карта Боплана прикрашена малюнками, які зображують типових жителів України. Найбільше на тих картах чоловіків, і переважна більшість тих чоловіків — запорожці. Знову ж таки — з луками та стрілами.

Таким чином ми бачимо, що тип лука, зображеного на гербі Олександрійського району співпадає з найдавнішими зображеннями цієї зброї, тому є історично правдивим.

Картини

Луки оселилися не лише в українському побуті, а й стали частиною народної міфології. В українському образотворчому мистецтві ХVІІ — ХVІІІ ст. був розповсюджений такий самобутній жанр живопису, як народні картини «Козак-Мамай». Історичні документи свідчать, що ці картини були неодмінним елементом кожної української хати, в тому числі і в Олександрійському районі. Зображення козака під час відпочинку були постійним сюжетом тих картин. Вони вміщуювали козака в оточенні цілого арсеналу козацької зброї, серед якої обов’язково був присутній лук зі стрілами. «Лук та стріли, а також інші предмети козацької зброї та амуніції, художники ХVІІІ століття відтворювали з великою точністю.»

Створювали «мамаїв» самодіяльні сільські художники, іноді майстри іконопису. Ці зображення художники вміщували на стінах, дверях хат та на ставнях, на скринях, бджолиних вуликах, а найчастіше — у вигляді окремих картин, писаних олійними фарбами. Так в кожної хати з’являвся свій маленький знак, символ-оберіг, талісман, а то й герб. І був він в кожній українській хаті — козацький.

(До речі, єдиний пам’ятник Козаку Мамаю в Україні, що робить його просто унікальним, знаходиться на Кіровоградщині, поблизу станції Цибульово, сусіднього Знам’янського району.)

Зображення «мамаїв» стали в ХVІІ — ХVІІІ століттях своєрідними «пам’ятниками невідомому козаку», незважаючи на те, що і козаків, і саму пам’ять про них Російська імперія намагалася знищити, стерти з народної свідомості. На наше щастя, їм не вдалося! Бо це був тихий, але всенародний спротив насиллю. Декілька поколінь українців народжувалось і виховувалось саме під впливом тих героїзованих зображень.

Ці картини зазвичай є анонімними, і автори нам невідомі, але відомо, що з давніх давен людей завжди єднала любов до своєї землі та її славної історії.

В ХVІІ століттях не тільки прості люди, а й нова українська еліта, ще не відцуралась нашого спільного минулого, і пишалась козацькою славою своїх предків. Ми побачимо це, якщо звернемось до такого інформативного джерела, як «Гербовник Малоросійський». З 159 наявних в гербовнику родових гербів, зображення стріл присутні на 55, а ще на 5-ти зображені і стріли і лук.

Герби мали не тільки окремі роди, але й цілі міста, містечка та села. В «Описі козацької України 1649 року» з 56 представлених гербів населених пунктів, на 14 присутні стріли або лук разом з стрілами. Зустрічаються зображення луків та стріл також і на паланкових печатках, відбитки яких зустрічаємо на офіційних документах Запорожської та інших Січей.

Лук

При всій своїй простоті (не робили собі луків, хіба що ледачі, або хворі ) лук досить таки складний механізм. За конструкцією та своїми функціональними можливостями розрізняють простий та складний (составний) луки. Якщо перший робився з суцільного шматка дерева, то другий — з декількох. Для простого використовували тільки деревину, яка могла зберігати гнучкість протягом довготривалого часу. Такі властивості мають акація, тис, в’яз, клен та ясен.

Для луків, складених з декількох частин використовували різні за гнучкістю сорти деревини. Їх з’єднували між собою найчастіше за допомогою риб’ячого клею. Для збільшення пружності луків, їх підсилювали також кістяними пластинами та жилами тварин, що наклеювалися в декілька шарів. Як бачимо, крім досконалого знання властивостей різних природних матеріалів та майстерності, виготовлення луків потребувало також різноманітних складників. Тому луки були дуже дорогою зброєю і їх ретельно оберігали. Можливо, саме з цієї причини вони рідко зустрічаються в козацьких похованнях.

Середня відстань стрільби з лука була в межах 200-300 кроків, а в окремих випадках — до 500. При стрільбі ж з коня відстань польоту стріли збільшувалась на 30-40 відсотків. Лучник міг випустити за хвилину від 8 до12 стріл, при цьому на відстані 130 кроків майже всі вони влучали в ціль. Запорожці були вправні вершники і вміли стріляти їдучи верхи і з обох рук. Їх луки, як і у скіфів та інших народів, що приручили коня, були невеликі за розмірами — 65\80 см., а це було зручно для вершника.

В той же час існували луки для піхотинців, значно більших розмірів, від 1,5 до 2 метрів. Відомий найдовший лук, який досягав 2 метрів і 20 сантиметрів і був виготовлений в Південному Уельсі.

Крім того, розміри луків та стріл до них, залежали від індивідуальних особливостей стрільця, тому виготовлялися під певну особу, враховуючи зріст людини та довжину її рук.

Тятива

Першорядного значення набувала якість тятиви для бойових властивостей лука. ЇЇ якість більше залежала не від самого матеріалу, а від способу його виготовлення. Особливої уваги потребував процес виготовлення тятиви. Вона виготовлялась найчастіше з шовкових ниток, які сплітались між собою, або і конопляних волоконець, кишок чи сухожиль та шкіри різних тварин. Їх плели, вили, скручували, обмотували зверху іншим матеріалом, вкривали клеєм, лаками, просочували жиром або воском. Між боями тятиву найчастіше знімали з лука, щоб він не втрачав своєї пружності.

Стріли

Що ж стосується стріл, то найменші стріли мали довжину від 80 сантиметрів, але в середньому їх довжина коливалась в межах 60 -100 см. Сама ж вже споряджена стріла мала вагу від 25 до 225 г., найбільше — 225 г. Запорожці часто виготовляли стріли з тростнику-комишу, або вистругували їх з окремих видів деревини: ялини, сосни, берези, ясеня або тополі. Але робилось це не з гілок, а з висушеного у спеціальних умовах шматка дерева, який потім розколювалось на окремі заготовки.

Стріла оздоблювалась пір’ям місцевих птахів, при цьому на одну стрілу брали пір’їни обов’язково лише з одного крила. Тільки при такій умові стріла гарно і влучно «літала». Козаки використовували пір’я великих птахів, які водяться в нашій місцевості — орла, філіна, пугача, глухаря, сокола, іноді й морських птиць. Стріли для лука зберігались у сагайдаку, який закріплювали на поясі лучника з правого боку. Луки та стріли вироблялись як самими козаками в Січі, так і окремими майстрами та арсеналами України.

Наконечнкики

Наконечники виготовлялись з кістки, кременю, міді, бронзи та заліза. Відомо близько 100 різних видів наконечників. За козацьких часів вживались вже переважно сталеві, які важили від 5 до 25 грамів, але зустрічалися і великі, вагою до 45 грамів.

Особливим видом наконечників були так звані «зрізні», які використовували для підрізання жил на ногах коней або тятив у луків ворогів. Їхня передня частина мала форму півкола або була ромбоподібною.

Колчани

Колчани для стріл чи сагайдаки робились переважно зі шкіри, або дерева, чи кори, наприклад, берези. Найчастіше в такому сагайдакові вміщувалось 20-30 стріл. Тільки скіфи, та деякі народи-сусіди мали до 100 стріл. Це пояснювалось тактикою їх бою — масований обстріл, а також невеликою вагою їхніх стріл.

Довгий час луки і вогнепальна зброя співіснували у запорожців разом. Луком користувалися у випадках, якщо застосування вогнепальної зброї ускладнювалось через відсутність боєзаряду, або в дощову погоду, коли вологий порох втрачав вибухові властивості.

Майстерність

Хлопчики за козацьких часів одночасно починали вчитися ходити та стріляти з лука. Майстерність козака-стрілка визначалась ще й тим, що він мав випускати стріли так швидко, щоб п’ята, а то й восьма стріла була випущена в той час, коли перша ще знаходиться в повітрі.

Взагалі, до кінця ХІХ століття, швидкість стрільби з лука була більша ніж скорострільність вогнепальної зброї. При цьому пробивна енергія стріли була просто жахлива. На відстані в 20-30 метрів стріла наскрізь прошивала оленя. Але для цього потрібне було постійне та багаторічне тренування, тому мистецтво володіння луком було і залишилось дорогою забавою, яку могли собі дозволити не всі.

Відстань же лету стріли, з зафіксованих рекордів дорівнює 886 метрам. Цей постріл здійснив у 1798 році турецький султан Селім ІІІ на змаганнях у Стамбулі.

Українські козаки мало в чому поступалися татарським лучникам і найбільшої ефективності досягали при масованому обстрілу ворогів на відстані від 150-225 метрів.

Тут все «…на сажень в глибину
Насичене камінням, черепками
Могильниками, прахом, кістяками.
Злили їх зливи в річок царину,
І грубі залишки епохи неоліту
Й посічене лушпиння грецьких ваз
Й хребці якихось незнайомих рас,
Чий образ стертий, і ім,я закрите
Сарматський меч із Скіфії стріла,
Ольвійський герб, сльозниця, що зі скла
Татарський глет зеленувато-бусий
Cусідом є венеціанській бусі,
А в кладці стін кордонного поста
Серед каміння геть заціпеніли
Турецька розмальована плита
І візантійський шмат якоїсь віли…

Список використаної літератури

Степовик Д.В. Українська графіка ХVІ — ХVІІІ століть. «Наукова думка». Київ, 1982

Енциклопедія українознавства. Національна Академія наук України, Інститут Української археографії, Київ, 1995

Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. , «Наукова думка», Київ, 1990

Коваленко Сергій, Пугач ОльгаОпис козацької України 1648-го року. Видавничій центр «Просвіта», Київ, 2004

Лукомский В.К, Модзалевский В.Л. Малороссийский гербовник. «Либідь», 1993