Тиша та спокій, якась дивна незайманість цих місць просто вражає. Тут ще зустрічається рідкісний скіфський тюльпан, сон-трава та цілі ділянки степу, вкриті ковилою.
Багато рослин, що зустрічаються в Попельнастому занесено до червоної книги. З диких тварин найбільш поширеними є лисиці та зайці. Часто зустрічаються косулі, дикі кабани, гостюють вовки.
Представлений майже весь спектр ящірок, черепах, змій. З птахів, крім традиційних лелек, справжньою окрасою села є лебеді.
Хижі птахи є невідмінною частиною степового пейзажу. Багатий світ комах, серед яких найпривабливіші є рідкі метелики.
Валерій Жванко працює в школі вчителем зарубіжної літератури. Фотографією та кіно, як аматор, займається з 1973 року.
Працює в жанрі пейзажу, дитячого портрету, документального фото. Учасник кіровоградського фото клубу «Коллаж», що діє при обласному Центрі народної творчості.
Мав персональні фотовиставки у містах: Одесі, 1983 р., Воронежі, 2003 р., Олександрії, 2005 р., Києві, 2007 р. Приймає участь у обласних фотовиставках «Погляд». Є автором короткометражних фільмів: «Канікули» (за оповіданням Рея Бредбері), 1982 р., «Ти цього не пам`ятаєш» (про Голокост в Олександрії), 1984., «В заключениЕ» (про силу дитячої уяви), 1987.
Разом з учнями та випускниками Попельнастівської школи створив короткометражні відеофільми: «Країна тисячі і однієї щедрот» (про дитячі архітектурні проекти), 2000 р., «Іграшки» (за мотивами оповідання Г. Белля «Перехожий, коли ти прийдеш у Спа…»), 2005. Ці фільми стали призерами обласних конкурсів.
Діти та світ їхніх фантазій, етнографія дитинства є темами не тільки фотографій та фільмів Валерія Жванка, а й численних друкованих матеріалів в фаховій та періодичній пресі та на власній інтернет-сторінці: http://zvanya.alnet.com.ua
Народився 20.12.1957 в місті Олександрії. Закінчив СШ №2 у 1975. Трудову діяльність розпочав на заводі, служив в армії, після закінчення Кіровоградського педагогічного інституту працював у навчальних закладах Олександрії. Разом з сім’єю залишив місто в 1991 році. З того часу живе в селі Попельнасте, Олександрійського району, Кіровоградської області.
У 1997 році став переможцем Всеукраїнського конкурсу «Вчитель зарубіжної літератури сільської школи». Отримав звання вчитель методист, та «Відмінник освіти України».
Має друковані роботи в спеціалізованих газетах та журналах Києва, Харкова, Кіровограда. Пише на українській та російських мовах.
В 2012 році книга Валерія та Зінаїди Жванків «Мій берег» була нагороджена обласною краєзнавчою премією ім. Володимира Ястребова.
Як позаштатний кореспондент, Валерій співпрацював з «Олександрійськими відомостями», «Городским курьером», «Сільським вісником». Друкувався в кіровоградській газеті «Молодіжне перехрестя» та журналі «Поріг». Був учасником багатьох радіо та телепрограм. У 2003 році став переможцем міського конкурсу за кращий матеріал про рідне місто у номінації «За журналістську майстерність». Захоплюється туризмом, краєзнавством.
Висловлюємо щиру подяку всим дорослим та дітям, що надали знайдені речі для фотографування. Переважна більшість знахідок сталася під час обробітку городів.
Село Попельнасте розташоване в мальовничому куточку Олександрійського району, що на Кіровоградщині. Наш земляк, поет Євген Маланюк назвав ці землі «Степовою Елладою».
Найдавніша історія нашого краю сягає в глибину тисячоліть. Наш степ був тоді звичайною тундрою з суворим субарктичним кліматом. Язик величезного льодовика, який дійшов до нашої місцевості, сформував рельєф з глибокими річковими долинами. В епоху мезоліту X — VII тис. до н. е. почалося потепління і ландшафт набуває сучасного вигляду.
В IV — III тис. до н. е. тут проживають скотарсько-землеробські племена. Саме вони перші насипали над могилами кургани, які є і по цей час неодмінною прикметою наших степів. Близько двох десятків курганів та могил різних племен та народів знаходяться на попельнастівських землях. Кочували тут й легендарні кіммерійці — перший народ, ім’я якого відоме з писемних джерел.
В VII — III ст. до н. е. запанувала грізна сила — скіфи, кордони яких сягали нашого лісостепу. Закономірно, що центральною фігурою гербу Кіровоградської області став саме скіфський золотий орел, який було знайдено в 1763 році під час археологічних розкопок поблизу Елисаветграду. Особливості історичного розвитку нашого краю були обумовлені його характерним місцезнаходженням на межі степу і лісостепу, на перехресті торгівельних шляхів, та чужих інтересів.
В добу Київської Русі ця територія стає тимчасовим південним кордоном з кочовими племенами печенігів, торків, половців. В середині XIII ст. темна ніч монголо-татарського іга вкриває наш край. А в XV ст. ця благодатна земля входить до складу Великого Князівства Литовського, і стає місцем сутичок між Литвою, Польщею та Кримським Ханством. Польські письменники минулого всі землі запоріжських козаків характерно називають «Диким-полем», іноді «Чисто-полем», «Пусто-полем». Хоча нічийними ці степи в XV ст. вже не були. Наш край це рубіж між Заходом та Сходом, християнством та мусульманством, між хліборобським і кочовим світом. Вздовж майже трьох століть, ці землі входять до складу » Вольностей Війська Запорозького».
Початок козакуванню поклали здобичники, які виходили у степ для полювання та рибальства. Вільне життя в степу, боротьба з кочівниками, приваблювала сміливих людей, і до козаків йшли і селянські хлопці, і міщани, і шляхетські сини, тож «козак» у понятті народу став означати найкращу, відважну, лицарську молодь. Через Попельнасте проходив знаменитий Поштовий шлях до Запоріжської Січі. На ньому були засновані поштові станції: Крюков, Онуфрієвка, Княжі Байраки, та в селі Жовтому, що на схід від Княжих Байраків.
Тут, у районі, окресленому сучасними селами Попельнасте, Грамівка, Холодіївка та Григорівка, з 29.09.1648 року по 06.05.1648 відбулася знаменита битва на річці Жовті Води та біля балки Княжі Байраки. Силами війська запорізького під командуванням Богдана Хмельницького та за допомогою союзного кримськотатарського війська, очолюваного Тугай-Беєм, було розгромлено польську армію і покладено початок національно-визвольної війни українського народу за становлення своєї державності. Командний пункт Богдана Хмельницького в кінці битви теж перебував у легендарній балці Княжі Байраки. Учасник Жовтоводської битви, польський жовнір з війська С.Потоцького Згадував:
…..Окопалися ми відразу за Жовтою Водою над водою… пан комісар виставив біля Княжих Байраків офіцера з ЗО козаками…» Таким чином, в єдиний трагічний вузол історія сплела на наших землях долі трьох народів-сусідів: українців, поляків та кримських татар, що полили ці землі своєю кров’ю. Їх нащадки, пам’ятаючи наше спільне трагічне минуле, будують нині нові, братні стосунки.
На карті полкового сотника Григорія Штепи за березень 1752 року позначені не тільки наші Княжі, а й Вовчі та Зашляшні Байраки. Байрак, курган, яр — топоніми тюркського походження, балка — литовського. Це сліди тих народів, що побували тут.
Після скасування Гетьманської держави в 1764 р. та зруйнування в 1775 р. Катериною II Запорізької Січі, доля України стала в усьому, доброму та лихому, невід’ємно пов’язаною з долею Російської імперії. В 1766 році в Попельнастому засновано шанець елизаветградського пікінерного полку.
Потім військове поселення. Значна кількість військових поселенців брала участь у війнах що вела імперія. Документальним свідченням цього є медаль Кримської війни та інші військові відзнаки, знайдені на території села. Тоді тут було 4 тисячі жителів, школа, З ярмарки, щоденні базари, лавки, декілька церкв. В списку прочан Іоанобогословської церкви за 1772 рік значиться 229 душ чол. статі, та 217 душ жін. статі в 45 дворах.
Більшість прізвищ з цього списку залишаються найбільш розповсюдженими в селі і на початку XXI століття. Показником заможності та освітнього рівня попельнастівців є напис на єдиній вцілілій іконі з цієї церкви:» Сооружена на средства Крестьянина Троицкаго Гордія и жены его Jустинии Масловых 1910.» Треба визнати, що приміщення школи, аптеки, лікарні, які були споруджені земством в 1914р., знаходяться в робочому стані й продовжують працювати на сільську громаду й понині.
Після ліквідації військових поселень, жителі були переведені в стан державно-казенних селян.
Трагедією стали для заможного Попельнастого буремні роки революції 1917 та громадянської війни. Яких тільки прапорів не бачили в селі! Хто його тільки не грабував! Населення було втягнуте в братовбивчу війну. Ледве затихли бої, насунув голод 21 року. » На Катеринославщині їдять полову, солому, глину, варену шкіру…»
Потім почалося вилучення церковних цінностей. Газета «Правда» повідомляла з Катеринослава 8 травня 1922 :» У Новомосковському повіті вилучено 15 пудів ЗО фунтів срібла.»
Пограбована і сплюндрована Іоанобогословська церква була остаточно закрита в 1929 році. Згадкою про колективізацію та голодомор 32-33 років стали безіменні поховання «в акаційках» та два пам’ятника жертвам голодомору, встановлені за народною ініціативою в 1970-80 -х роках.
Позитивом передвоєних років стала ліквідація неписемності, деяке покращення житлових умов та побуту, будівництво клубу та бібліотек. Але репресії 37-38 років знекровили Попельнасте, як і безліч інших українських сіл. Героїчну сторінку в історію села вписали наші жителі в роки Другої світової війни. Більш як 300 односельців загинули на її фронтах.
По звірячому, в Смерть Кручі, були закатовані фашистами члени сільської підпільної групи.
На честь народного подвигу в селі встановлено меморіал загиблим. Символом єдності поколінь є щорічні і багатолюдні мітинги 9 травня.
В післявоєнні роки в село повернулися зморені солдати та близько 200 остарбайтерів. Спільною працею було відбудоване житло, закладено сади та створена система ставків, електромережа. Сільська громада з захопленням прийняла участь у створенні чисельних лісосмуг, які захистили поля та змінили мікроклімат.
Те післявоєнне життя в колгоспі було важким, і тому, населення зменшувалось за рахунок трудової міграції. На шахти та заводи Олександрії, металургійні комбінати Дніпропетровська та Кривого Рогу виїхали в пошуках кращої долі сотні молодих людей.
В останні роки радянської влади були прокладені дороги з твердим покриттям. Афганська війна та Чорнобильська катастрофа теж пройшла через долі жителів села. На кінець 2003 року населення села становило 1.290 чоловік проти 7.874 в 1908 році.
Разом з усіма жителями України, розпочати нове життя в незалежній Україні вирішили на референдумі 1991 року і близько 90% попельнастівців. Долаючи економічну скруту було реформовано колгоспне господарство.
Нині в селі діють різні за формою власності сільськогосподарські підприємства: три СТОВа, фермерські та одноосібні господарства. Тваринництво перейшло в приватний сектор, але збережено традиційні зернові культури, поряд з новими, що впроваджуються в сівообіг.
За народною ініціативою в Попельнастому була встановлена телевежа з супутниковими антенами та власний телецентр, розпочато газифікацію села. Знов, як і до революції, з’явилось декілька млинів та олійниць, хлібопекарень, відкрито православну та протестантську церкви, встановлено пам’ятні знаки на честь Жовтоводської битви. В 2004 році комп’ютеризовано центральну школу.
Процвітає мережа приватної торгівлі. Позитивом часів незалежності стало збереження багатого рослинного та тваринного світів. Лісостепові ландшафти поєднуються тут з унікальними «свідками» і результатами давньої геологічної історії пагорбами, глибокими ярами.
Тиша та спокій, якась дивна незайманість цих місць просто вражає. Тут ще зустрічається рідкісний скіфський тюльпан, сон-трава та цілі ділянки степу, вкриті ковилою. З птахів, крім традиційних лелек, справжньою окрасою села є лебеді.
Попельнасте з прилеглими територіями залишається привабливим для рибалок та туристів як з Кіровоградської, так і з сусідніх областей України. Унікальною природно-ландшафтною пам’яткою є так званий «Спуск» — каскад водоспадів висотою до 7 метрів на Сухому Омельнику. Жителі села вірять, що важкий перехідний період залишився позаду.
Давні козацькі традиції та родючі степові землі — добрий спадок, що подарувала доля людям Попельнастого. Вони з надією працюють задля власного добробуту та щасливої долі своїх дітей на власній, рідній землі.
ТОВ «УкрАгроКом» — 209,36 га (землі запасу). Керівник Кузьменко Анатолій Іванович.
СТОВ ім. Шевченка — керівник Недобиткін Віктор Олексійович, всього земель 3406,41 га в т. ч. земель запасу — 419,36 га, земель резервного фонду — 505,76 га, невитребуваних земельних часток (паїв) 79,39 га, земельних часток (паїв) — 312 на площу 2401,9 га.
ПП АПП «Артем» — керівник Журавльов Сергій Володимирович, всього земель 2153,12 га. Земель запасу — 328,49 га, земель резервного фонду — 493,47 га, земельних часток (паїв) — 213 на площу 1331,16 га.
ПСП «Агро-Союз» — керівник Вінокуров Олексій Едуардович. Всього земель 910,88 га. Невитребуваних паїв на площу — 127,54 га, земельних часток (паїв) — 108 на площу 783,34 га.
Тиша та спокій, якась дивна незайманість цих місць просто вражає. Тут ще зустрічається рідкісний скіфський тюльпан, сон-трава та цілі ділянки степу, вкриті ковилою.
Найдавніша історія нашого краю сягає в глибину тисячоліть. Наш степ був тоді звичайною тундрою з суворим субарктичним кліматом. Язик величезного льодовика, який дійшов до нашої місцевості, сформував рельєф з глибокими річковими долинами. В епоху мезоліту X — VII тис. до н. е. почалося потепління і ландшафт набуває сучасного вигляду.
ТОВ «УкрАгроКом» — 209,36 га (землі запасу). Керівник Кузьменко Анатолій Іванович.